Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 20

Ну, в мене були причини вихвалятись. Я зрозумів, що та Мадуш, котра годує голубів у Віспа-огроді, і та, котра ходила з Ведмедем у походи — це дві різні Мадуш. Її проймали дрижаки від розповідей про напад на караван. А ще коли я розповів про свою кульгаву історію, знову посвітліла. І просіяла вона, коли почула про диво мого зцілення і ще більше, коли я передав їй образ Пресвятої Діви, якого отримав від пріора.

На жаль, цей образ приніс їй смерть.

Але і став її спасінням.

Тільки зранку сказав я світлій душі моїй, що час мого перебування вдома закінчився і мені знову треба йти.

Як вона мене зацілувала! Як кидалась мені на шию, а потім в ноги! Не хотіла відпускати. Можливо, вона відчула, що на цьому світі ми вже не зустрінемось. Дарма я її заспокоював, дарма клявся, що повернусь за нею, що йду тільки, аби потурбуватись про її долю. Та вона не повірила. Провела мене по кам'яних сходах до самого кінця і, можливо, навіть повернулась би в печеру, якби на виході не стояв її батько.

Та Ведмідь її прогнав. Лякав тим, що не варто їй знаходитись серед гайдамак, де гуляє забобон, що в кого в кишені є палець ненародженого дитяти, того ані куля, ані меч не візьме.

Вона ще раз хотіла мене поцілувати, але Ведмідь став поміж нами і мовивши: «вже досить було!» підштовхнув мене до виходу.

Я ж, допоки бачив світло, постійно оглядався на мою милу Мадуш, котра стояла посередині круглого проходу. Мені здавалось, ніби свята стоїть в ореолі променів.

Прохід ставав дедалі темнішим, і від цього ореол світився ще дужче. Та от ми зайшли за поворот, і моє видіння зникло. Ще того ж дня чотириста гайдамак та василіск відправились крізь прес'яківську долину. І вночі під сяйвом місяця ми виступили на велику дорогу, на якій не боялися жодного спротиву.

5. Різдвяна ніч

Облогу ми розпочали восени, і я настільки добре її вів, що ми дочекалися грудня. Я тричі змінював позицію василіска і стріляв з такої відстані, що не міг серйозно пошкодити стіни.

Ведмідь постійно дудронів, що треба підійти ближче до башт, бо ж їхні ядра ледве до нас докочуються. Якось, своїм розумом простолюдина, він таки знайшов місце, звідки найкраще вести обстріл по фортеці, і змусив мене встановити там василіска. Я мусив підкоритись. Однак, поки я готував окопи, мені вдалось потайки закопати бочечку з порохом під наземний кошик. Зранку я сказав Ведмедю, що нам варто бути обережними, тому що містяни під нами риють вогневі ями: вночі я чув як вони працювали під землею. Горошинки просто танцювали на шкірі барабану, який я поставив на землю.

Він не схотів мені вірити. Сказав, що розірве того, хто насмілиться робити кротячу роботу. І залишився на наступну ніч, аби особисто спостерігати за обстрілом.

В заховану мною бочечку з порохом я запхав тонесеньку тростинку і крізь неї протягнув вимочену в селітрі тятиву. Треба було бути дуже обережним, бо у Ведмедя був надзвичайний нюх: на відстані пострілу він міг відчути запах гніту ворога, що очікував на нього десь у засідці. А так він не зміг його відчути.

Порох вибухнув у найліпший момент: коли Ведмідь, обпершись на парапет, спостерігав за вистріленим ядром. Так і довелось витягати його за ноги з рову. І хоч нічого із ним не сталося, однак бажання зблизька обстрілювати фортецю в нього вже не було. За моєю порадою ми знову відійшли на дальні позиції.

Я запевняв невдоволених гайдамак, що коли прийдуть зимові заморозки, то усі рови та водостоки замерзнуть і нам буде легко перейти через лід та напасти на мури. Звичайно, я опустив ту деталь, що через термальне джерело вода в ровах ніколи не замерзає, і навіть якщо у нас відмерзнуть вуха та носи, вода все одно не замерзне.

Тим часом прийшло Різдво — очікуване мною у всіх розуміннях. На ланцюжкові носив я вічний календар-годинник базельської роботи.

Безжальним холодом зустрів нас ранок різдвяної суботи. Північний вітер роздмухував сніг, і далі власного носа нічого не було видно. Саме на таку погоду я розраховував.

Обстріл довелось припинити, адже через сніг фортеці не було видно. Гайдамаки позалазили у свої шатра, де пили та грали в кості. Але ж на що вони грали, якщо грошей їм мати не дозволялось? На ляпаси. Хто виграв, той бив. Мені ця гра ніколи не подобалась. Але гайдамакам від неї зносило дах.

В той час, поки з усіх шатрів лунав п'яний гомін, я розлігся у власному шатрі та почав у цей святий день згадувати минулі роки — все, що зі мною сталося. Починаючи з першого дитячого спогаду, коли, сидячи у мами на руках, я зняв з ялинки свого першого чоловічка-медівника, а потім шкодував його з'їсти — таким милим він був. Потім я перенісся до Віспа-огроду і подумав, чи вже готова бетлегемська колиска у моєї милої Мадуш, поки я тут, похований у шатрі, серед снігу, холоду, прислухаюся до тупоту копит, свисту холодного вітру, далекого дзвону?

То у Бердичівськоу монастирі скликали на нічну службу. В декотрих шатрах навколо мене заводили непристойні пісні. В шатрі у ватажка піп наспівував пародію на месу.

Вітер розігнав хмари навколо місяця. У місячному сяйві сотні відьом розлітались навколо, обертаючись дивовижами — це була пора відьомського шабашу. На бердичівських баштах можна було побачити процесію — паломники з ліхтарями йшли у бік монастиря. А вітер, тим часом, розносив колючий сніг навколо, наче пісок.

Аж раптом, я почув кінський тупіт зовсім близько, як колись чув його, прикладаючи вухо до землі. Він досяг гірської стежини, котру вітер розчистив від снігу. Поки неприятель продирався крізь глибокий сніг, тупоту не було так чутно. Це були драгуни князя Вишневецького!