Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 39

2. Теля-муу

Вельмишановні панове, напевне всі ви знаєте, що таке «Теля-муу»? Я сам утримаюсь від своєї думки про це, аби не порушувати порядок зізнання.

Мені здається, що в Кобленці всім відома історія Теляти-муу, позаяк у хроніках зазначено багато нещасть, пов'язаних з ним. Але в них сказано і те, що його поява передбачає щедрий урожай вина.

Теля-муу зазвичай з'являється в таких містах, де правлять та розмножуються євреї. Добре відомо, що теля — це найніжніша та безневинна тварина у світі, якій і в голову не прийде на когось нападати, тим паче тримати під страхом цілий народ. Тому я не дуже-то і вірю у всі ці страшні розповіді про Теля-муу. А ви, вельмишановні?

(Одна частина суддів кивали на знак згоди, інші казали, що його не існує. Тоді солтис сердито загорланив: «Ти тут не для того, аби з нас витягати зізнання, а щоби самому зізнатись. Тож, якщо ти не віриш у Теля-муу, то іди собі подалі!»)

Діставшись Гамбурга, власник судна організував усе так, аби ми прибули у порт тільки після заходу сонця. Я одразу закинув собі на плечі мішок та пішов за мінхером Руйссеном у передмістя святого Павла. Блукали ми крутими вуличками, шукаючи єврейський квартал на Гамбурзькій горі, де проживав його товариш, який мав позбавити мене від важкого тягаря.

Звільнившись від армії канатоходців, власників звіринців, жонглерів, маріонетників та, струсивши з шиї п'яних матросів, ми нарешті дісталися дому, котрий шукали.

До цих пір пам'ятаю його ім'я. Таке рідкісне, і в Німеччині трапляється дуже рідко. Його звали Маєр.

Він був лютеранином. В Гамбурзі кожен одинадцятий чи дванадцятий житель — лютеранин, і тільки вони мають право громадянства.

Мінхер Руйссен викликав свого товариша Маєра і розповів йому про мою справу. Той запросив нас на вечерю.

(— Сподіваюсь, ти не будеш красти у нас час, описуючи, що саме ви їли на вечерю? — вривався терпець у солтиса.)

Ну, з цим би я не вкрав багато часу, бо пригощав він нас тільки хлібом, сиром і чистою водою. Господар розхвалював хліб та сир, мовляв, які це скарби; а про воду казав, що вона з колодязя Іллі і має чудотворну силу. В цей час він діставав скарби із шкіряного мішка, оглядав їх, і клацав язиком від жаху: «Ц! Ц! Купіль! І як тільки в тебе рука за нею потягнулася? Ладан! Хіба ти не думав про пекельний вогонь, коли брав це? Ц! Ц! Чаші для причастя. Яким тягарем ляжуть вони на твою душу. Ц! Ц! Ще й дароносиця! Ех, яке глибоке пекло! Ох, ох! Який нещасний молодий чоловік. Ще й корону Богородиці притягнув! Біда на твою голову!»

Я не міг більше витримати.

— Та годі вже вам, пане Маєре. Адже я і сам лютеранин. Мене таким не злякаєш. Краще скажіть, скільки і що я отримаю за ці речі, якщо залишу їх тут. А по-друге, дайте щось поїсти нормальне, бо це мені у горлянку не лізе!

— То вже інша справа, — сказав пан Маєр і, змінивши про мене думку, пішов у комору, звідки приніс солону рибу і кисле яблучне вино. Потім він почав восхваляти покладені на стіл скарби, не забуваючи при цьому постійно згадувати, що я в боргу перед його добрим товаришем мінхером Руйссеном за те, що той привів мене саме до його будинку. А міг потрапити в руки папішів, котрі з радістю розкроїли б мені черепа за ці скарби. Чи сплутатись з євреями, котрі тікають від аутодафе з Іспанії сюди, у Гамбург, і знищують всі види чесної торгівлі. Вони скуповують за безцінь речі, котрі дістались людям за загадкових обставин, а ще обманюють їх тим, що платять фальшивими монетами. Але ж смачна ця риба! Але які безбожні ці євреї! За принесені скарби він дає мені всього шістсот талерів та весь ківш яблучного вина.

— Добре, пан Маєре, — кажу я йому. — Ця тріска така солона, що чоловік мусить її запивати, а це вино таке кисле, що я краще не їстиму тріски, бо буду змушений пити це вино. Краще я спакую свої пожитки і піду в єврейський квартал, там знайду доброго самаритянина, який не стане пхати мені нещасні шістсот талерів, коли все це коштує щонайменше в двадцять разів дорожче.

Господар перелякано зімкнув долоні.

— Ех, хлопчику мій! Куди так пізно хочеш іти? На Гамбурзьку гору, шукати єврейський квартал? Хіба ти не знаєш, що в такий час по вулиці ходить Теля-муу?

Я знизав плечима.

— Ти не знаєш, що таке Теля-муу? О, сину мій, це страшнючий звір! Він лютує тут з тих пір, як євреї з'явилися в Гамбурзі. Бо ж ти знаєш, що саме по собі теля — боязлива тварина, як і єврей. Та ці іспанські євреї додумались — якщо теля поїти не молоком, а людською кров'ю, то воно виросте таким страшним звіром, як лев. Одне таке випустили на Гамбурзькій горі і воно бродить ночами по вулицях, лякаючи до смерті перехожих. Вдень воно ховається в мишину нору. А вночі виходить і гарчить, наче бегемот. Воно відлякує сторожів і зриває з воріт дверні молотки. Має такі зуби, що легко перекусить списа. А кого язиком лизне по щоці, в того обличчя буде, наче після залізної щітки жнеця. Воно гарчить, наче лев, торохтить, як віз, форкає, мов дванадцять коней і кукуріче, мов дикий півень. Особливо любить воно ганятися за благородними мужами і татусями, котрі ховаються в засідках і стежать за своїми жінками і доньками. Пекельна тварюка дає їм такого прочухана, що ті все життя про це пам'ятають. А ще може заревіти на всю горлянку коло закоханих, що голубляться.

— То що ж воно таке, це Теля-муу?

— Ех, хлопче, цього тобі ніхто не пояснить. Бо хто зустрінеться з ним випадково на вулиці, тому він у вічі війне вогнем так, що людина два тижні нічого не бачить. А хто набереться відваги і, почувши його рик, насмілиться висунути голову через вікно, у того голова розростеться так, що не пролазитиме у кругле вікно церкви єзуїтів; а розгледіти його все одно не зможе, бо Теля-муу виростає завбільшки хату. Це страшна тварюка!