Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 45

К оглавлению

45

Я повернувся до трабанта.

— І давно померла господиня? — запитав я в нього.

— Досить давно, аби про неї забути; але не так давно, аби не знайти її могили. Її поховали на кладовищі коло руїн храму на горі.

— А чоловіка? — спитав я.

— Цього я не знаю. Душа його полетіла чи то до раю, чи до пекла, чи в чистилище — мені цього не знати. Що стосується тіла, то ховають його сьогодні, от тільки не знаю де.

— Зараз ховають? А чому не б'ють у дзвони?

— За такими мертвими у дзвони не дзвонять, бо ж він повісився. Так, саме так! Ось на цій шовковиці, на гілляці, що виходить на вулицю.

— Як він міг таке вчинити?

— Та так: мало було того, що в цей день виставили на продаж усе майно старого чинбаря, так ще й викликали його до бургомістра, куди прийшов лист на ім'я старого. Розшукували його пройдисвіта-сина, котрий об'явився в Гамбурзі, де видав себе за юнкера Германа і вбив сина одного господаря. Після довгих пошуків вияснилось, що юнкер Герман не хто інший, як син старого — Х'юго. Тож старого випитували: нехай той розкаже все, що йому відомо! Аби того Х'юго впіймати і відправити на колесування.

Можете собі уявити, як я почувався, почувши такі новини. У мене відразу відпало бажання пояснювати, що я і є той самий Х'юго. З кожним ударом по ослиній шкурі барабану, трабант причіпляв нові епітети до мого імені: пройдисвіт, нездара, мрець. А я відчайдушно йому в цьому допомагав. Так ми удвох і ославляли мерзенного покидька, котрий змусив старого чинбаря повіситись на цій гілляці. Мій кривавий вчинок у Гамбурзі довів мого батька до самогубства.

Я більше не міг слухати барабанний дріб, а ще більше не міг чути вигуків: «хто більше»; так і пішов від батьківського дому, який я знищив, наче вогонь, повінь чи лавина. Я пішов до іншого міста, де люди тихі та спокійні, не роблять один одному пакостей і не продають будинки один одного на аукціонах. Тут усі щасливі. І той, хто має дерев'яний хрест, і той, кого накриває мармурова плита. Я шукав серед дерев'яних хрестів. Серед знайомих та незнайомих я знайшов і той, котрий шукав. Довго шукати не довелось.

Могила не прибрана, на хресті немає вінка, саме тут мала покоїтись жінка, котра залишила по собі чоловіка-п'яницю і сина-пройдисвіта, ім'я якого прибито на ганебному стовпі в кожному місті.

Я приліг коло могили, але навіть тут не наважився заплакати, аби не викликати підозри у сторожа кладовища. За мою голову давали винагороду у сто талерів. Я зробив вигляд, що обрав це місце для відпочинку просто так.

Між тим на цвинтарі збиралися люди. Старі пліткарки, веселі юнаки та різна наволоч. Здавалось, ніби вони чогось чекають.

Можливо буде якесь велике поховання?

Довго вгадувати не довелось. Натовп зібрався не коло входу на цвинтар, а коло його огорожі. Того, хто повісився, не ховатимуть разом з іншим чесним людом. Його поховають у канаві, де йому викопали яму. І священик не читатиме молитву. Могильщик сам привіз тіло в труні з чотирьох нефарбованих дощок. Дзвіночок на шиї кульгавої кобили буде йому останнім подзвоном у останню путь.

Замість церковних пісень супроводжують його ревіння натовпу та якісь дурниці, що могильщик промовив над могилою.

Перед тим, як опустити труну в яму, могильщик дістав ножа і зрізав декілька стружок з дощок. Натовп, особливо всякі старі відьми, не шкодували грошей за таку стружку. Так і билися за неї. Весь цей збрід навіть не підозрював, що поряд з ними стоїть чоловік, котрий ледве стримується, аби не кинутися у натовп, не потовкти їхні голови і не загорлати: «Облиште мого батька!»

Тут могильщик мене побачив.

— Ну, пане солдате, чи не бажаєте дістати монетку з гаманця та придбати стружку з гроба самого повішеника? В цьому криється велика сила! Тріска з труни самогубці захищає від грому небесного!

— Дайте ж тоді, пане, мені один із цвяхів з того деревища, вони блискавку притягують. Мені таке потрібно, — відповів я йому.

Той готовий був і таке зробити.

— Але цвяха я не віддам менше ніж за талер.

Це все що у мене було, і я його віддав.

Тож цвях із труни, якого я сам викував, став мені батьківським спадком і здобутком.

Я зробив з нього каблучку і до цих пір ношу її на вказівному пальці правої руки.

(— Це було для тебе суворішим покаранням, ніж колесування! — сказав великий князь, діставши носовичка. Будь-які коментарі солтиса заглушились в голосному шмарканні, котрим сереніссімус висловив своє розчулення.)

Частина сьома
Щасливий спокій

Тож я залишився без копійки, проте не вважав себе бідним.

Я вважав, що заново народився: голий і босий. Та від малюка я відрізняюся тим, що вже вмію ходити і говорити, та й колисати мене не треба.

Я більше не хотів залишатися на теренах Німеччини. Тут у мене було тільки два виходи: якщо залишусь серед чесних людей, то треба буде дозволити відтяти собі голову, коли вони дізнаються правду про мене. Якщо ж я повернуся на стезю війни, то вже мені доведеться дозволити собі відтинати голови іншим. В мене не було бажання до жодного.

Після стількох пригод я прагнув тільки спокійного, тихого життя у власній хатині. В мене швидко з'явився план. В Андернаху найприбутковішим заняттям було транспортування плотів у Голландію. Звідси по Рейну спускали кругляки, з яких голландці будували дамби та кораблі. Я записався веслярем на один з таких плотів. У веслярів гарна зарплатня: 30 філерів на день, хліб, сир, суха риба та кухоль пива. Я ніколи не пив свого пива, завжди продавав його товаришу за три філери, який пив удвічі більше від мене. Я пив тільки воду.

45