Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 54

Але для мене і це було довго. Я вже почав було думати, що мене не хвилює, що скажуть Шива, Брахма, Вішну чи яке інше багаторуке та багатоноге божество.

(— А Єгова? Ти, негіднику! — розізлившись, мовив солтис.

— Він не забороняє багатоженство! У патріарха Якова були дві, у святого Давида чотири, а в Соломона тисяча чотириста! Та шкода витрачати дорогоцінний час для того, аби зараз вступати в догматичну дискусію. Бо і так з того нічого не вийшло. Провів я сто десять днів та ночей поряд з прекрасною Сейб-Алніфою: ми їли за одним столом, спали під одним покривалом, але я ніколи не торкався її руки, не цілував її вуст.

— О, мені цікаво, як же це могло статися? — сказав великий князь.

— Ваша милість бажають, аби я розповів усі історії за сто десять днів та ночей?

— Про таке навіть і не думай! — втрутився солтис. — Можеш коротенько переповісти.)

Я вирішив, що більше не питиму того снодійного, яке відправило мене на спину Данеша, і заявив про це Сейб-Алніфі.

— Добре, тоді зготую тобі напій, який не дасть тобі заснути протягом ночі.

Я погодився.

У Східній Індії приготування різних фільтратів є на досконалому рівні. Є таке зілля, котре навіть найспокійнішу, тиху людину перетворює на грізного воїна. Воно називається «банг». Миролюбних слонів поять звареним на цукрі сиропом під назвою «кханверд», від якого вони ведуть нещадні двобої, чим веселять гостей шаха. Від напою «кхерат» будь-хто перетвориться на поета, навіть найзанудніший парубок буде розповідати неймовірні оповіді у віршах. Від квітів «мохви», які так і опадають з дерев, люди стають добрими та поступливими, чим користуються збирачі данини. Дацути заливають у джерела отруту, від якої подорожні впадають у сплячку. Моя Сейб-Алніфа дала мені «понзопар». Це не зілля і його не п'ють, а жують. Від нього навіть у захмелілої людини проясниться і наповниться мудрістю голова.

Після цього вона почала говорити зі мною виключно про важливі та мудрі речі.

— Бачиш, те що я вийшла за тебе заміж, ще не робить тебе тим, ким є я: правителем. Народ називає тебе «рана», а не «раджа». А це велика біда — бо є ще один «раіс», син мого померлого чоловіка. І поки ти не станеш раджею, в нього буде право на престол.

— Це свята правда. Але ж що ми можемо зробити?

Моя прекрасна Сейб-Алніфа розповіла про свій план, відповідно до якого наша провінція повинна встановити феодальний режим. Це тривало до самого ранку, а я був таким бадьорим та сконцентрованим, що вперше помітив посередині лівої щоки моєї прекрасної Сейб-Алніфи бородавку, якої раніше не помічав, як і те, що вона страшенно балакуча. Я ледве дочекався світанку. Немає зілля, яке б бадьорило більше, ніж добрі поради, які без зупину дає жінка.

У індусів побутує звичай. Справжній індус, чи як їх там називають — «сінг», не приступить до діла, поки не порадиться з власною дружиною. Навіть такури — що у нас барони — не відповідають на питання доти, доки не дізнаються, що б відповіла їхня дружина. «Яка, на вашу думку, буде погода пополудні, сінг Голем?» — «Запитаю у своєї жінки.» А після обіду дає відповідь: «Буде чудова та ясна погода, сінг Утар!» хоча вже тоді з неба можуть падати циганські діти.

Наступного дня ми почали об'їзд нашої провінції, і це мало допомогти мені стати раджею. Наш почет їхав верхи на конях, слонах та верблюдах. Ми з бегумою — на слонах. Ще й на різних, як того вимагав індійський етикет. Вона рухалась попереду з однією половиною почту, а я позаду з іншою. На спині у мого слона красувалася надійна бронзова гармата, щоб на час нашої розважальної поїздки забезпечити «дружній прийом» сотні розбійницьким племенам, крізь території яких довелось подорожувати. За весь час я міг бачитись з дружиною, лише сидячи на різних слонах.

Ми брали участь у різних індійських святкуваннях, починаючи з поклоніння зміям та обожнюванням кокосів. На прощанні з Мохаррамом ми самі по коліно зайшли у води ріки Ганг; на святі Голіса дозволили божевільним гусейнам та факірам обсипати себе червоною пудрою; на фестивалі Ганешу, роздавали «нуззар» та отримували «кілліат» — обидва означають подарунки. Перший правителі роздають підданим, а другий раби дарують правителям. Без такого обміну влада правителя не визнається.

Одне за одним ми відвідували святі місця: переповнені ідолами чаітії, пагоди, Гамбії та баолі, котрі були частково храмами, а частково гробницями. Відвідали лікарню для тварин у джайнітів, де доглядають хворих собак, котів, волів, ворон, сорок, індичок. Також міста «науссні», де живуть виключно жінки — баядери; чоловіки сюди приходять тільки в гості. Баядери мають право приходити до палацу імператора і танцювати та співати під час засідань.

(— Оце так чудовісінька традиція! — не втримався великий князь. — Вони ж напевне дуже гарні, ге?

— Маєте правду, ваша милість. Їхні одежі — чистий шовк та кашемір, вишиті золотом та перлами, вони ходять босі, але їхні пальці вкриті коштовними перстенями. Їх сукні відкриті, як і у наших дам. Одна тільки різниця: наші жінки залишають оголеними плечі і груди, що здається цілком природним, а баядери, закриваючи плечі і груди, оголюються в області живота, що виглядає теж природним.

— Досить вже було цього неподобства! — огризнувся солтис. — Тепер він нам розповідатиме про язичницьку моду!)

Ми також приготували виставу для людей: поєдинки слонів та поєдинки слонів з людьми. Перший називався «мусті», а другий — «сатмарі». А ще — криваву розправу левів та кабанів, сутичку носорогів. У свою чергу, набоби організовували для нас святкування з ліхтарями та шахову гру з живими фігурами.