Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 59

Куди і як довго носило наш бот без вітрил, весел та керма? Хто керував ним? Чи не білий голуб? На це я не зможу дати відповіді. Товариші, котрі були зі мною на боті, всі загинули. Більшість викинулась за борт, інші померли від пекельних тортур. Одного мене зберегли сили небесні для подальших випробувань.

Антверпенський корабель з індійськими моряками натрапив на мій бот, що гойдався туди-сюди на примхливих хвилях. Добродушний капітан, запідозривши ознаки життя в моєму тілі, звелів витягти мене на палубу і якось втримав відлітаючу душу. Я пробачу всім своїм ворогам, однак цьому добродію не вибачу ніколи. Якби він викинув мене у море, мене проковтнув би кит і я перетворився б на амбру. Адже відомий факт, милостиві панове, що у шлунку кита утворюється амбра; тож тепер мною б обкурювали церкви. А так я залишився на світі для вчинення подальших злочинів.

Завдяки догляду індійського мореплавця моє тіло знову набралось сили і витерпіло всі муки. Коли ми прибули в Голландію, на мені не залишилось і сліду випробувань, через які довелось пройти.

Я нетерпляче прагнув дістатись Німвегена, побачити дружину та свого малюка.

Минуло два з половиною роки з моменту мого від'їзду.

За цей час малюк вже мав би бігати. Можливо, мати навчила його вимовляти моє ім'я?

Яким же щасливим я буду вдома. Не королем, але батьком. Не чоловіком бегуми, а своєї дружини. Благо, доля позбавила мене від індуської провінції. В мене є тюльпановий сад: він мені набагато дорожчий.

Я їхав вдень та вночі, аби якомога скоріше дістатись дому; відправив дружині поштових зі звісткою про своє повернення.

Добра душа зустріла мене прекрасним бенкетом. Як тільки я зліз з коня, вона кинулась мені на шию: важила на двадцять п'ять фунтів більше, ніж коли я її залишив.

Після палких та щасливих обіймів мої перші слова були:

— Де мій малюк?

— Ось вони! — мовила добра душа з сяючим обличчям показуючи у бік двох няньок, одна з котрих вела за руку хлопчика, що починав ходити, інша ж несла на руках немовля.

— А це що таке? — питаю я, з острахом дивлячись на немовля.

— Твоє друге дитя, дурнику! — відповіла вона з милою усмішкою.

— Моє друге дитя? Але ж я вже два з половиною роки не був вдома.

— Та хіба ти забув, — прошепотіла вона ховаючи зашаріле обличчя, — як Маймуна та Данеш возз'єднали нас у палаці на горі Арарат?

— Маймуна та Данеш! Тьфу ти, з підступними ельфами!

І як я смію сумніватися в її вірності!

Адже ось докази в її руках: лист, написаний моєю рукою, в котрому я детально розповідаю як ельфи звели нас в палаці на горі Арарат. Задля ще більшої певності тут і моя лінгама, яку я подарував їй тоді. А ось і шмат тканини з вишитими драконами — свідками нашої палкої зустрічі. Тоді я був королем: отже, цей хлопчик — принц.

— Але ж, пані! В таких справах я не терпітиму жартів! — почав я кричати. — Що було сном, не може мати таких суттєвих наслідків. Я допускаю, що вам наснився я тієї ж самої миті, коли ви наснилися мені. Але це ревуче створіння — це не сон, а реальність; ще й яка неприємна реальність! Я йду до мера! І піду до архієпископа! Дійду до скликання Святого Престолу! Але я не дозволю виставити себе на посміх!

— Як забажаєте! Йдіть ви до мера, до архієпископа, зробіть ще більший скандал: виставіть себе не посміх ще більше, ніж це вже зробили.

Я зробив те, чим погрожував: пішов до мера. Витягнув його з ліжка, бо він уже спав. Сказав йому, що підходять французи, і він миттю прокинувся. Тоді я розповів йому усю історію. Він слухав позіхаючи. А тоді сказав, що над цим треба поміркувати, тож нехай прийду завтра, а зараз я маю повернутись до дружини.

Більше робити було нічого. В мене не було і копійчини в кишені, а за ночівлю в готелі потрібно платити наперед. Тож, присоромлений і похмурий, я мусив повернутись до дружини.

А вона кепкувала. Казала, щоб я не чинив галасу, бо ж це нічого не дасть. Взагалі нічого корчити з себе ображеного, бо, крім глузувань, додасться іще біда. Тоді я замовк, хотілось одного — вечері та відпочинку. А про себе подумав: «Нічого, завтра я затягну на тобі зашморг».

Наступного дня я знову пішов до мера: цього разу він не спав.

Прийнявши мене, він першим ділом запитав: чи поводитись зі мною, як з німвегенським унтер-офіцером, чи як з індійським королем?

— Як з індійським королем!

— Що ж, вельмишановний магараджо, набобе чи шаху! Прошу вас, вдягніть! — він подав мені мого капелюха, а свого зняв. — Прошу, розкажіть нам, скількох дружин, по закону, може мати індійський король? Та скількох слонів, верблюдів, носорогів, фей чоловічої і жіночої статі, та інших почвар він може тримати у своєму господарстві?

Я зрозумів хід його думок, тож вирішив усе переграти.

— Прошу вас, звертайтесь до мене, як до німвегенського унтер-офіцера, за всіма європейськими звичаями.

— Що ж, чуєш, ти, ану негайно зніми капелюха! (З цими словами він натягнув свого.) Позаяк ти, попри всі християнські закони, взяв ще одну дружину, маючи при цьому іншу, я відкриваю на тебе кримінальну справу, звинувачую тебе у двоєженстві, накажу тебе відшмагати, прив'язати до ганебного стовпа та зішлю на галеру.

Це мені зовсім не подобалось.

— Краще говоріть зі мною, як з індійським королем.

Тоді ми обоє нап'яли наші капелюхи та почали дискутувати.

— Отже, коли ти був королем, то віддавав усім накази, в тому числі і ельфам. Якщо ти був таким всемогутнім, тоді ти міг літати у повітрі, а отже, немає нічого неймовірного в тому, що ти зустрівся з першою дружиною. Тож я не розумію, в чому твоя проблема? Ти щось втратив?