Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 8

Ох, гайдамаки — величний народ!

Вони не були однорідною нацією. Серед них траплялися поляки, чехи, русини, ханаки, волохи, козаки, угорці — цвіт різних держав і перші претенденти на шибеницю. За допомогою сокири, свинцевої палиці чи ножа вони, особливо напідпитку, вирішували між собою будь-які проблеми. Тільки питання національностей торкатись було заборонено.

Хто мав славу завдяки якомусь злочину, здобував місце серед наближених; хто ж був найхоробрішим та найбезстрашнішим — ставав ватажком.

Як тільки десь в Сепеші, Польщі, на Подолі чи Червоній Русі, в якомусь великому ключовому місті готувались до жахливої церемонії страти, там раптово з'являлись гайдамаки. Вони наче виростали з-під землі, вбивали варту, звільняли приречених та брали їх в свої ряди.

Якщо вродливій жінці виносили вирок «спалення на вогнищі» за зраду чоловікові чи через чаклунство, як тільки під ногами її займався вогонь, з'являлись гайдамаки і забирали прекрасну грішницю з собою.

Вони були надією, втіхою, проблиском для кожного нещасного, якого стискали тенета смерті за крадіжку, розбій, підпал, вбивство, фальшиве карбування, викрадення жінки чи ще чогось подібного.

Тому вони мали велику повагу серед простолюду.

У них не було своєї хати, однак їхніми домівками були всі дикі ліси, кожна недосяжна гірська ущелина від Матри до Волги.

У них не було законів; що сказав гарамбаша, те і було законом для всіх.

З того, що награбували, ніхто не смів привласнити хоча б один динар, все віддавалось ватажку, і вже він ділив награбоване серед інших. Ті, хто вирізнявся доблесною службою, отримували в нагороду дівчину, котру визволяли з вогню чи в'язниці.

Де жили гайдамаки, там римський імператор, трансільванський князь, волоський воєвода, польський король, козачий кошовий отаман керували тільки на словах; справжнім правителем у гайдамак був гарамбаша і тільки він збирав справжню данину.

Ті торгові каравани, що йшли від Туреччини аж до Варшави, якщо вистачало у торговців розуму, сплачували ватажку гайдамак винагороду за захист. За це купці отримували надійний супровід через усі ліси, гори і жодна волосина не сміла впасти з їх голови. Якщо ж клепки не вистачало, то брали вони з собою солдатів. Ех, що тоді було: гайдамаки заманювали їх у пастку, солдатів убивали, караван грабували, а тих, хто пручався — знищували.

Подекуди вели цілі воєнні баталії проти князів і бились до останнього. Якщо ж укладали мир, то тримали слово. Це ми побачимо надалі.

Церкви вони не відвідували, хіба що заради золотого та срібного посуду. Але ченців, священиків, котрих вигнали з монастирів через якісь великі провини, вони брали до себе. Якщо гайдамаки йшли в якийсь похід, то піп проводив службу і давав благословіння. Якщо похід був вдалим, то він, восхваливши Господа, брав свою долю і приєднувався до веселощів. Якщо хтось знаходив собі пару, він проводив церемонію вінчання — гайдамаки дуже серйозно ставились до звичаїв. Вкрасти чужоземку рахувалось за доблесть, однак дружини один одного чіпати було негоже.

Міста та фортеці вони не будували, але на противагу цьому вони вміли знаходити такі місця в ущелинах та на болоті, де ніяка людська сила не могла їх дістати. Там вони збирали стільки харчів, що жодна армія не могла їх зморити протягом усього літа. Потім приходила зима і звільняла їх з облоги.

Наскільки вони були безстрашні, доводить саме той випадок, коли я потрапив до них.

Трансільванський князь ввірвався в Польщу з двадцятитисячним військом. Їх зустрів татарський хан з вісімдесятитисячним військом і забрав усіх в полон. Гайдамаки, в кількості чотирьохсот осіб, напали на татар. Ті, що рухались попереду, були найбільше навалені здобиччю. У лісі їх чекала засідка. Наче мишей, потрощили гайдамаки дві тисячі татар.

Коли я відкрив очі, то побачив перед собою посічений ліс, дерева повалені одне на одне, наче збиті градом коноплі. Гайдамаки виринали з-поміж дерев, забираючи дорогоцінності з мертвих, а подекуди тягнучи за собою полонених, в яких ще залишились ознаки життя. Правда, татар не щадили.

Я лежав на купі соснового гілля, коло потічка з холодною водою.

Переді мною стояв високий хлопець, страшний, наче чортисько. Солтис, у порівнянні з ним, був лицарем святим Мартіном, котрого завжди зображали красунчиком. Руда борода, руді брови, руде обличчя і розсічений ніс — знак того, що колись мав щастя познайомитись з російським правосуддям. Окрім цього, м'язи в нього були, як у святого Христофора. Позаду стояло ще багато схожих на нього осіб, але жодного такого ж страшного.

— Ну, хлопче! — опершись ліктем на довгий палаш, він заревів на мене, наче бик, коли помітив, що я відкрив очі. — Ти ще живий? Можеш встати на коліно? Зможеш підняти праву руку? Ну, то лишайся на коліні і з піднятою рукою; тепер клянись, що станеш гайдамакою — інакше кинемо тебе до мертвих.

Я тоді вже дещо чув про гайдамак, однак пізнати всю їхню сутність зміг тільки пізніше. В ту хвилину мені було байдуже, куди мене вербують, аби тільки не вбили, тож я став одним із них.

— Ти хто? — допитувався рудий. — Сільська голота чи благородний муж?

Мені навіть не довелось брехати, що я був бідним, як церковна миша.

— Ну, це мені подобається. Вельможам серед нас не місце. Зараз пройдеш випробування.

Після цього він свиснув. На цей знак двоє похмурих хлопців притягли з печери дівчину небаченої краси.

Обличчя її світилося добротою; блакитні очі, пухкенькі вуста — вона наче й зараз переді мною. Її довге волосся, золотистого кольору, сягало до щиколоток, а сама вона була струнка і висока.