Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 11

— Ну, Юрку! — сказав він обвинуваченому. — Ти завжди вихвалявся тим, що можеш бути найхоробрішим серед усіх. Ти вже був таким хоробрим, що насмілився просити руки Мадуш. Будь іще сміливішим. Це хустина нареченої. Дістань і принеси її.

Юрко нахилився вперед до краю впадини, наче збирався стрибати, але поглянувши вниз, зупинився, почесав потилицю, його обличчя вмить стало кислим.

— Стрибай же! — закричали товариші.

Юрко знову підійшов до краю, переклав одну ногу через поріг, ще раз поглянув униз і забрав ногу.

— Нехай дідько вам стрибає в те пекло! Звідти людина ніколи не вилізе!

— Ти слабак! — кричали на нього з усіх боків, потім накинулись на нього, відібрали зброю, вчепилися в волосся і кудись потягли.

В стіні печери була щілина, настільки вузька, що тільки одна людина могла крізь неї пролізти. Її закривала велетенська плита. Роботи було для шести чоловік, аби здвигнути її.

Жертву, що вила і пручалася, запхали в цю щілину, дали в руки одну воскову свічку та закрили плитою. Сміх товаришів заглушив крики заживо похованого.

Потім відбувався «танок смерті». Нічого страшнішого я не бачив. Красуня Мадуш вдавала мертву, і тоді кожен по черзі танцював з нею танець. Коли черга дійшла до мене, ватажок сказав:

— Егей, хлопче, тобі ще рано танцювати з Мадуш. Поки тебе не прийняли в братство, і поки ти не пройшов випробування. Хоча ти теж вихвалявся, що насмілишся просити її руки.

— Я тримаю своє слово.

— Ну, тоді і я триматиму своє. Там, на дні озера, хустинка нареченої. Принеси! Нехай я подивлюся, чи насмілишся ти за нею стрибнути.

— Насмілюся!

(— Але ж ти цього не зробив, правда? — цікавився князь.

— Гріховна спокуса, тваринна хіть до безсоромної жінки, — диктував солтис нотарю.

— Зробив, але прошу, панове, не робіть з цього ганебний та маргінальний вчинок з мого боку. Адже я був змушений це зробити. Якби я цього не зробив, то мене так само заживо поховали б у стінній щілині, як боягуза. А з іншого боку я знав, що нічим не ризикую. Юнаком я бачив різні шахти, в тому числі і соляну. Коли палаючий сніп падав у прірву, я легко впізнав ці темно-сині прошарки, котрі лягають один на одного і означають соляну шахту. З цього легко було здогадатись, що дзеркальна поверхня не що інше, як соляне озеро, в якому людина не тоне. До того ж, коли падав другий палаючий сніп, я помітив, що до озера по стіні ведуть сходи, тож я нічим не ризикував. А от те, що хтось називає мою безцінну кохану Мадуш безсоромною істотою, цього я не терпітиму. Вона була чиста і невинна: за життя вона була моїм янголом на землі, а після смерті стала моєю заступницею на небесах. За неї я готовий битись будь з ким на списах, мечах, з булавою, оббитою цвяхами. Нехай противник буде в латах, а я в простій шовковій одежі. І своє зізнання я не продовжу до тих пір, поки цей абзац не буде стерто з протоколу, або поки не відбудеться двобій між мною та солтисом.

— Ну, солтисе, — сказав князь, — підсудний має рацію. Тож прошу або виправити задиктоване, або ж нехай відбудеться двобій на мечах, списах чи з вкритими цвяхами булавами.

Обравши перший варіант, нове звинувачення було таким: гріховна спокуса з причини милостивих почуттів до чистої діви — диктував секретарю солтис.

— Ну, тепер можеш стрибати!)

Я й не примушував просити себе двічі; став на перила, відштовхнувся і стрибнув униз в безодню.

Я стрибнув наче з вежі. З кожною секундою я летів все швидше і швидше; повітря свистіло в моїх вухах. Раптово я оглух, і вода накрила мою голову. Мої вуста та очі відчували, що я пливу в чистій солі. Раптом мені подумалось, що треба помолитись. Мій рот миттєво наповнився водою. За мить я вже був на поверхні. Вода доходила до пахв. Солоне озеро не дасть потонути. Серед залишків палаючої соломи я помітив хустинку прекрасної Мадуш і обернув її навколо шиї. В цю хвилину я почув підбадьорливі крики гайдамак. Посилені ехом печери, вони були схожі на голоси з самого пекла. Коли я поглянув догори, то помітив палаючі факели: з цієї безодні здавалося, наче пекельне небо вкрилося кривавими зірками.

Двома-трьома помахами рук я доплив до берега, до кам'яних сходів, що вели нагору. Саме цим шляхом гайдамаки добувають собі сіль до харчів.

Сто вісімдесят сходинок, з яких я зробив дев'яносто, перескакуючи через одну. З моменту стрибка не пройшло і трьох хвилин, як я стояв неподалік Мадуш, весь білий від солі, наче напудрений чорт.

Розбійники підняли мене і на плечах понесли до моєї Мадуш. Вона, сором'язливо всміхаючись, простягнула мені прекрасну квітку, яку я потім довго носив на грудях. На радощах, я навіть хотів її поцілувати, однак гарамбаша мене відтягнув.

— Егей, хлопче, це були тільки квіточки — ягідки будуть попереду! В першу чергу тобі треба перейти у нашу віру. Доньку ватажка можуть віддати тільки чоловікові її ж віри.

Це була моя найслабша сторона. Але я сказав, що не проти.

Вожак одразу кивнув своєму товаришу, аби той готувався до церемонії.

А то був піп.

Я так і думав, тому що він найгучніше співав та найбільше пив на бенкеті.

— Отож, дивись, — пояснював вожак, — той хто вступає в наші лави, має прийняти нове ім'я. Моє ім'я «Nyedzviedz», що означає «ведмідь», але ще означає «без пари». Це тому, що ведмідь завжди ходить без пари. Тож як ми тебе назвемо?

Тоді переді мною постали мої «хрещені»: один казав, нехай моїм ім'ям буде «szczupak» (щука), тому що я добре плаваю, інший пропонував «labedz» (лебідь), я ж сказав, що моя головна віртуозність не в плаванні, а в бомбардуванні, тож нехай звуть мене «baran» (баран).