Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 13

Це була біда. Але біда зростала далі. На другий та третій день стіна ставала все вищою і була оздоблена люками для гармат.

Я одразу пояснив Ведмедю, що з цього буде. Якщо ця стіна зрівняється по висоті з нашим дерев'яним каналом, котрий відводить воду від задньої до передньої стіни, тоді військо Шинявського за допомогою аркебузи прострелить через неї мотузку. Далі за нею протягнуть залізного ланцюга, яким завалять всю нашу конструкцію.

Тоді ми помремо від спраги. Тому що скільки б води ми не назбирали в озері, через сіль її пити не можна буде.

— З цього буде ще більша біда, — проревів Ведмедь, — про яку і не здогадуєшся!

Після цього він став дуже сердитим.

Гайдамаки багато разів намагались атакувати вночі кам'яну стіну, однак противник не дрімав, даючи відсіч із гарматних люків у стіні. Атакуючі поверталися з побитими головами.

Тепер вся надія була тільки на мене та гармату, котру я вичистив до блиску; постамент для гармати теж був готовий, а ядра я наробив сам.

За цей час ворожа вежа вибудувалась до небезпечної висоти, нарівні з нашим дерев'яним каналом.

Коли вони її завершили, то відмітили свою радість громом барабанів і труб. Того дня, наче мурники, коли закінчують будувати стіни і виставляють так зване «травневе дерево», прикрашене стрічками, апельсинами та пляшками, вони виставили шибеницю, колесо та руку з палашем, наче повідомляючи про смертний вирок загнаним у пастку розбійникам.

Наче на підтримку моїм словам, сам полковник ворожого війська виліз на найвищу точку стіни, куди наші кулі точно не влучать, та розмістивши гармату на тринозі, направив її на дерев'яний канал.

— Тепер дивись сюди! — сказав я Ведмедеві і націлився на самий пік ворожої вежі.

Вистрілив він і вистрілив я. От тільки після мого пострілу не було вже ані шибениці, ані полковника на стіні. Та й сама верхівка відлетіла далеченько.

Другим пострілом я взяв основу кам'яної стіни.

Шостим залпом я завалив усю стіну, котра поховала разом із собою усіх, хто стріляв з мушкетів крізь люки в стіні.

Після цього гайдамаки з риком спустились на своїх кошиках, і напали на перелякане військо. Поки гайдамаки добивали залишки супостата, я перетягнув свою гармату до самого краю печери. Там, прямо над головами гайдамак, я націлився у військо Потоцького, котре підходило на допомогу. Гайдамаки здобули перемогу, ганебно відігнавши ворога до самого замку.

Ось таку силу має гармата у того, хто вміє з нею поводитись.

(— На сьогодні цього лихого вчинку вистачить, — сказав князь. — Думаю всі ми можемо піти спати, ввіривши душі наші Господу. Завтра продовжимо зізнання.)

2. Віспа-огрод

Коли Ведмідь, розбивши ворога, і з великою здобиччю, повернувся до печери Прес'яка, де я залишився, то сказав:

— Ну, хлопче, ти заслужив на своє ім'я, довівши, що ти справжній Баран. Ти визволив нас із пастки. Тобі ми завдячуємо перемогою. Ось скарби, які ми принесли з собою. Вибирай. Твоя першість.

Він показав на купу золота та срібла.

— Знаєш, Ведмедю, не треба мені ні золота, ні срібла, тільки твоя прекрасна донька, перлина Мадуш мені потрібна, для цього я слугував і її прошу в винагороду.

Ведмідь невдоволено потряс головою.

— Не подобається мені все це. Значить, ти «нікчема». Кохатися хочеш? У кого є жінка, той лише наполовину чоловік. Справжній гайдамака спершу обійме жінку, а потім вб'є, а справжнісінький одразу вб'є. Навіщо тобі дружина? Аби ти завжди думав: «Як було б добре вдома!» Май розум! Не будь «нікчемою». Я зроблю тебе заступником, тільки забудь про Мадуш.

— Я тільки про неї думаю. І я це сказав. А «нікчема» той, хто не тримає свого слова.

— Егей, Баране! Не знаєш ти, чого просиш! Ти просишся туди, де вже не один, такий, як ти нікчема був. Хочеш кохання-зітхання, але таким серед нас не місце. Як хочеш забрати Мадуш, то нас мусиш покинути.

Я тільки відповів, що спробую пережити таку втрату.

Він розсміявся.

— Знаю, знаю, Баране, що ти не дуже тужитимеш за нами, як дозволимо тобі тікати разом з Мадуш у великий світ. Але не так йде звідси той, на кого ми хоч раз скажемо: «нікчема!» Той звідси йде дуже таємно. Бачив хлопця, в перший день твого перебування тут, котрого ми закрили в стіні? Він теж був з «нікчем». Ті, хто кохають та зітхають, усі йдуть від нас лише крізь стіну. Закохані отримують по одній великій восковій свічці, буханку хліба, бутиль вина, потім ідуть в стіну, поки бачать просвіт від свічки, і живуть, поки є вино та хліб. Потім можуть поцілуватись. Сотні вже пішли тим шляхом. Думаю, що в кожному куточку ти знайдеш парочку скелетів, котрі і досі лежать там в обіймах один одного. Ти теж хочеш до них приєднатись?

Така перспектива шлюбу серед скелетів мені не дуже сподобалась.

Та коли прекрасна Мадуш поглянула на мене своїми блискучими очима, я забув про весь скелетний люд і мовив: «Та хоч і так! Мені потрібна моя Мадуш, навіть якщо шлюб доведеться укладати в самому пеклі!»

Коли ми повідомили, що не проти бути похованими заживо разом, Ведмідь негайно покликав попа.

Знову з'явився той бородатий хлоп, що проводив обряд хрещення, правда, ще в помпезнішій рясі (певне найсвіжіша здобич). Провівши абсолютно незнайомі для мене обряди, вимовив без жодної книжки якісь формули (декотрі дуже нагадували циганські молитви), повінчав нас. Після чого нам на голову вдягли дорогоцінні золоті шапки, на плечі накинули шуби, в руки кожному запхали клунок та бутиль. Потім підвели до тої щілини, в якій декілька місяців тому закрили хлопця, якому не місце було залишитись серед нас через боягузтво. Після чого, відкотивши вбік брилу, що закривала вхід до щілини, всі по-одному підходили, тиснули руку та прощались; Ведмідь навіть розчулено обійняв доньку. Потім, запаливши свічки, нас запхали в щілину і прикрили вхід брилою. Звук з печери доносився, як коли прикладаєш порожню мушлю до вуха.