Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 16

Коли я підвів очі, то побачив перед собою Ведмедя. Саме його тінь сховала від мене сонце.

Я був шокований.

— Ти теж сюди потрапив? — питаю я в нього. — Вороги вибили чи товариші прогнали?

— Ні, Баране, — відповів ватажок. — Я прийшов не для того, аби залишитись серед вас, а для того, аби тебе з собою забрати. Без тебе ми, що блохи без пса. Ніхто не вміє обходитись з гарматою. А ми готуємось до великого діла. Багатий караван йде з Туреччини на ярмарок у Могилів; багаті турецькі, сербські та єврейські купці. Їх супроводжують військові. Нам потрібно його захопити — і одразу на Бердичів. Там є монастир, у якому тьма-тьмуща скарбів. Та він такий же неприступний, як фортеця. Товсті стіни з бійницями для гармат, а ще там тримають купу солдат. Ми нічого не вдіємо без гармати. Ти мусиш йти з нами. Підеш прапороносцем, а потім моїм помічником.

На ці слова з кухні вийшла Мадуш, і не те, щоб не зраділа появі батька, а ще й стала нападати:

— Навіщо ти прийшов сюди і куди хочеш забрати мого милого і доброго Барана? Він абсолютно задоволений своєю хатиною і маленькою дружиною. Він не потребує ваших награбованих скарбів. Ви нас поховали. Ми мертві. Дайте нам спокій на тому світі.

На це Ведмідь сказав мені наступне:

— Чуєш, Баране! Хто наказує жінці вдома? Або чоловік, або батько. Якщо ти, її чоловік, не здатен поставити її на місце, тоді я, як батько, покажу, як поводитись з жінкою, котра говорить тоді, коли її не питають.

Знаючи характер ватажка, я обійняв Мадуш і завів її до будинку. Там я почав вмовляти, нехай відпустить мене зараз зі своїм батьком, а коли я назбираю достатньо грошей для безбідного життя і стану воєначальником у гайдамак, то повернусь за нею і визволю з цієї в'язниці, відвезу до великого міста, де вона підмітатиме вулицю подолом своїх шовкових убрань, і де її вважатимуть вельможною панею.

Ця обіцянка справила на неї враження. Зі сльозами та обіймами відпустила вона мене з Ведмедем. І поглянувши з краю печери в долину, я все ще бачив її коло нашого білого будинку. Її улюблений голуб провів мене до самого входу, потім сів мені на плече і туркотів у вухо. Та довелось його відігнати додому.

Старі товариші прийняли мене з радістю, а моє воскресіння відсвяткували, заливши горлянки пійлом. Покуштувавши вино, смак якого вже давно не був присутнім в моєму житті, я забув весь Віспа-огрод, наче сон. Відомий факт, коли винолюба позбавити вина на довгий строк, а потім підпустити до вина, він питиме не гірше звичайного пияка.

Гайдамаки пили тільки токайське вино. Знали, яке пійло варто вибирати у погребах вельмож та попів. Наступного дня покинули печеру Прес'яка і рушили на ярмарок у Могилів.

Дванадцять днів ходу від печери.

В тих краях, певне, і не чули про гайдамак, хіба з бабиних казок. Хто міг подумати, що з іншої країни з'явиться така могутня орда розбійників.

Ми рухались тільки вночі, обираючи такі дикі місця, де нормальні люди не ходять. Вдень ми ховались по густих лісах та глухих долинах. Наші дізнавачі та шпигуни рухались за милю попереду.

Ми не заходили в жодне село по харчі, живились тільки в'яленим м'ясом, котре взяли із собою, та лісовими грибами.

Нарешті ми дізнались, коли турецький караван має прибути до Могильова.

Ми заховались по обидва боки болотяного лісу і протягом двох днів не подавали жодних ознак життя.

Тоді в нас уже скінчилися запаси харчів, і не було більше що їсти, як окрім сирого жаб'ячого м'яса та пташиних яєць. Повз нас проходили купці, котрі поспішали на ярмарок. Їхні мули та вози були навантажені прянощами, кренделями, копченими ковбасами, сиром, дорогим вином, медовухою в бочках. Нам так і хотілося все це забрати. Але ватажок заборонив: «Ви сюди не жерти прийшли!»

Нашому терпінню вже майже настав кінець, коли барабанний дріб та звук труби сповістили нас про те, що прибули ті, на кого ми так сердечно чекали. Верхи на мулах, конях, верблюдах; криті шатрами вози, котрі тягнуть воли, і півтори тисячі чоловік.

Проти них нас було навіть забагато: три сотні.

Після сигналу ми вискочили з болота і напали на караван. Всі заметушились та розгубились, солдати почали стріляти не дивлячись, куди цілять. Ми ж куди б не стріляли, завдавали великої шкоди натовпу. Почався хаос, хто міг втекти, той тікав, залишивши свого воза та мула. Гайдамаки, наче чорти, вбивали купців і весь переполошений натовп. Нічого подібного я раніше не бачив, і від цієї різанини мені стало зле, тож я присів на купу глини. В голові гуло.

Раптом бачу, як до мене шкандибає старий турецький купець з костуром під пахвою. Він кульгав, був старим та ще й пораненим. Він ішов прямо до мене і, підійшовши, спершись на костур, сказав:

— Давай, синку, діставай ятаган і відрубай мені голову, прошу тебе.

Я застиг від такого дивного прохання і мовив:

— Я не робитиму таких дурниць.

— Ти тільки відрубай, натомість подарую тобі свій «колтук-денгенегі».

Турецькою «колтук-денгенегі» означає костур.

Я відповів старому наступне:

— Та не вбиватиму я тебе бабá; бо ж не я серджусь на тебе, і не вбивця. Я і сам потрапив до гайдамак, як Пілат у «Вірую».

— Знаю, синку, — сказав старий. — Я бачу по тобі, що ти кращий від інших, тому і звертаюся до тебе. Тим самим, просячи про милосердний вчинок, хочу зробити тебе щасливим. Не хвилюйся, відрубати мені голову просто, і це не буде вбивством. Тому, що вбити можна тільки живу людину — так гласить Коран, єдина справжня книга на світі. Я більше не жилець. Якийсь вбивця, ховаючись у засідці, вистрелив мені в живіт. Така рана завжди смертельна. Я від неї помру. Але через біль та кровотечу я не можу тікати і, потрапивши в руки розбійників, мені доведеться пройти крізь тортури. Тому благаю: позбав мене від страждань і відрубай мені голову цим чудовим ятаганом. Я і його тобі дарую.