Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 24

Жінок у палаці я не зустрічав. Ходили чутки, що за вісім років шлюбу княгиня не була благословенна дитям, тож вона дала обітницю і, забравши з собою увесь жіночий почет палацу, відправилась на паломництво у Бердичівський монастир, котре займало багато тижнів.

З неприкритим хвилюванням князь чекав на її повернення. Весь палац, окрім її чоловіка, знав, що Зденко Кочановський був її колишнім коханням. Тому він і бродив по світу, бо його кохану видали за князя. За традицією цього не знав тільки чоловік. Інакше б він не прийняв з такою радістю старого друга.

От буде дивина, коли повернеться княгиня. Цікаво, чи вона також упізнає в мені Зденка Кочановського? Що зі мною буде, якщо очі закоханої жінки помітять різницю між справжнім та несправжнім? Можливо вона скаже: «Заберіть його! Це не він, я по очах бачу, адже стільки разів у них дивилася!» А що буде, якщо вона також прийме мене за Зденка? Якщо теж запитає мене: «Пам'ятаєш, що ми пообіцяли один одному?» А якщо я знов вгадаю?

Князь вихвалявся перемогою над гайдамаками у Різдвяну ніч. Порубав їх на шматки. Тільки ватажку вдалося втекти з кількома своїми воїнами. І гармату він теж забрав. Головного гармаша повісили на найвищому дереві. Звичайно, я не сказав, що я головний гармаш! Навпаки, слухав усі його героїчні подвиги та історії про страшних гайдамак з відкритим ротом, наче ніколи про них нічого не чув.

Одного прекрасного дня повернувся паломницький караван. Жіночі голоси розлилися по палацу, усі коридори заповнились придворними дамами, прислужницями. І князь, і слуги поспішали кожен до своєї жінки. Тільки мені не було на кого чекати.

Мені кортіло глянути, яка ж на вигляд жінка, через яку власник мого імені пішов світ за очі.

Князь кинувся назустріч, аби допомогти коханій вийти з карети.

Вона була прекрасна. Гарна, висока, з білим обличчям, великими темними очима, пухкими червоними вустами і чорним, як смола, волоссям.

Вона скривилась, коли мокрі вусаті вуста князя міцно поцілували її. А князь не знаходив собі місця від щастя. Гості та слуги кинулись вітати господиню. Хто мав високе положення — цілував їй руку, інші — край сукні. Я заховався позаду, аби не зустрітись з нею одразу, але князь про мене не забув.

— Дивись, хто до нас прийшов! — сказав він, тягнучи мене за руку. — Впізнаєш його? Поглянь йому у вічі.

Саме цього я і боявся.

Не існує того судді, котрий зміг би подивитися підсудному у вічі так, як це зробила вона. Якщо в цю хвилину вона запитає мене, хто я такий, я зізнаюся, що я Баран — ватажок гайдамак!

— Правда, ти теж його не впізнаєш? — всміхнувся князь. — Я так і знав! Це наш старий друг, Кочановський Зденко.

На якусь мить я зазирнув їй у душу. Її очі блиснули, коли вона почула ім'я. В них я побачив палаючий світ: так зображають Олімп з його міфічними богами та пекло з його грішниками. Це тривало якусь мить, її чоловік нічого не помітив. Потім її обличчя знову стало холодним та байдужим. Вона велично нахилила голову та простягнула кінчики пальців для цілунку. Потім вчепилася за лікоть свого чоловіка та люб'язно запитала: «Comment vous portez-vous, mon petit drôle?»

У мій бік вона більше не дивилась.

Я ж відчув себе вдома.

З приїздом княгині розпорядок дня в палаці змінився. Галасливі гості пішли своїм шляхом. Посиденькам, які тривали до ранку, настав кінець. Отець Агапіт приписав подружжю новий спосіб життя, котрого вони мусили дотримуватись, якщо хотіли отримати благословіння плодом. Потрібно було тримати суворий піст, навіть з простих страв їсти тільки те, що дає найбільше сили, жаб, до прикладу: равликів, коріння, котре росте в темноті підземель. Все це гостям прийшлось не до смаку. Наостанок з князем та княгинею залишився тільки я та мої історії, без яких не відбувалась жодна трапеза. Щовечора княгиня веліла мені приносити книгу «Стовпи мучеництва» і читала її доти, доки князя не починало хилити на сон і він йшов спати.

Весь цей час княгиня трималась від мене якнайдалі. Вона ніколи не дивилася мені у вічі. Навіть коли зверталась до мене, то дивилась на носки моїх чобіт. Коли сідала за стіл, вставала з-за нього — довго молилась. Вона ніколи не зверталась до мене на ім'я, тільки «пане». Та найгіршим з її боку було лащитись до чоловіка в моїй присутності — тягати за вуса чи поплескувати по товстому бородатому обличчі.

Щовечора, перед сном, вона своїми білими руками готувала чоловіку напій за рецептом отця Агапіта, який мав збільшити силу благословіння. У той напій клали різні трави, про чиї чудотворні дії я дізнався особисто і про які розкажу пізніше.

До напою додавалося гаряче вино і кожного разу випивши його, князь говорив: «Ну, скарбе мій, це мене омолодило!» Після цього, наче молодий юнак, він вискакував з крісла, брав княгиню за її біленький зап'ясток і вони йшли до спальні. А я залишався наодинці читати історії про те, що сталося зі святою Женев'євою, коли Аттіла з гунами готувався брати в облогу Париж.

Одного вечора князь з княгинею сиділи перед каміном, а я трохи далі, за читальним столом з великою книгою.

Свята Женев'єва вже вдруге саме рятувала Париж від голодної смерті, коли князь відчув страшенну спрагу і попросив свій вечірній напій, який княгиня для нього приготувала.

Та цього разу, випивши гарячий напій, князь не підскочив з крісла зі словами, яким молодим жеребцем він себе відчуває, а просто опустив руки по обидва боки крісла, його ноги затрусились, наче він сидів за ткацьким станком, голова відкинулась назад, і він голосно захропів.