Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 25

Княгиня декілька хвилин дивилась на нього з невимовною злістю, тоді різко перевернула ногою читальний стіл разом з книгою. Однак на ці звуки князь не прокинувся.

Я не встиг прийти до тями, як вона вже сиділа в мене на колінах і, обіймаючи за шию, запитала: «То ти повернувся? То ти мене кохаєш?» Та тої ж миті позбавила мене можливості відповісти.

(— Не розумію, — сказав солтис.

— Зате я розумію, — сказав князь. — Не перебивайте його на найцікавішому! Продовжуй свою сповідь. Що було далі?)

Та я ледве зможу описати. Це було наче потойбічний сон. Ніби пекло та рай, янголів та демонів змішали докупи, а мене разом з ними. Я був покараний і благословенний, я став жертвою усього прекрасного та страшного одночасно. І навіть зараз, якщо згадаю ту годину, з мотузкою ката у мене на шиї, перед очима стоять грішники з палаючими свічками за спасіння душі. Якщо спитають мене: що б ти зробив, якби таке трапилось знов? Якби холодна, як лід прекрасна пані в одну мить перетворилась на тигрицю, на палаючу фурію і кинулась в твої обійми; іскристі очі заглядають в саму душу, вона цілує тебе, душить, називає своїм богом, під твоїми ногами перевернутий читальний столик з священною книгою, біля тебе чоловік, що хропе, — що б ти зробив? Я відповів би: те саме, що і тоді.

В мене крутилося в голові. Я добре знав, що кожен поцілунок, який прийму та віддам — це зрада, підлість, святотатство. Цим цілунком я зраджую дім, в якому мене прийняли з любов'ю, хазяїна, який дає мені хліб, незнайомця, чиє ім'я я ношу, жінку, яка сприймає мене за колишнього коханця — і мою прекрасну Мадуш. Я зраджую чоловіка та жінку, Господа і чорта одночасно! І все ж, якщо б мене запитали, що б я зробив, якби вона знов прийшла, то я відповів би, що зробив би те саме, що і тоді. Навіть, якщо за це мені довелось би загинути.

(— Він не кається, — викрикнув солтис. — Adulterium cum stellionatu!

— Облиште, ваша милосте! — обірвав його князь. — Адже це не він розпочав. У всьому винна жінка!)

Це був страшний гріх, я знаю, і він дуже давив мені душу. Я ледве міг дочекатися сповіді, аби отримати прощення святого отця.

Прекрасна Персида прошепотіла мені в ту годину:

— Зденку! Якщо ти зміг піти через мене на Святу землю, то чи зможеш піти і в пекло?

Я подумав, що це всього лиш слова, тому відповів: звичайно, зміг би.

— Тоді, — мовила прекрасна Персида, — як можеш поглянути в очі прокляттю за моє кохання, то бійся коли-небудь зізнатись в цьому гріху, половина з якого моя. Не розповідай про нього ані попам, ані святошам, навіть перед іконою про це не говори, бо як скажеш про нього комусь, буде з того велика біда та нещастя.

Так і ходив я з цим гріхом, який тиснув мене. Я почував себе, наче поранений стрілою олень.

Сонний напій, випитий старим князем, діяв чудово.

Я чудово грав Зденка, чиї кістки перетворились на порох десь у пустелях Палестини, чия душа ще й досі палає у вогні чистилища за скоєні гріхи.

Старий князь був дуже віруючим. Він вимагав від жителів двору, аби всі сповідались кожного святкового дня. Сповідь проходила у його каплиці при дворі, під його пильним наглядом. Священика ніхто не бачив — зі сповідальні показувалась тільки рука з дерев'яною палицею, що торкалась голови грішного на знак відпущення гріхів.

Спершу сповідався князь, потім прекрасна Персида, потім була моя черга — друга сім'ї, мажордома.

Коли я всівся в сповідальню, то спершу висповідав священика.

— Цікаво, отче, чи не розпатякаєш ти нічого з того, що тут від мене почуєш?

— Як ти можеш про таке думати, сину мій? Таїнство сповіді недоторканне.

— А якщо ти таки зрадиш таїнство?

— Тоді мене спалять на вогнищі.

— Чи не траплялось раніше, що таїнство сповіді було відкрито іншим?

— Такого ніколи не траплялось. Навіть якщо священику зізнались у вбивстві, і він знав, що невинну людину повісять, він все одно не міг назвати ім'я справжнього винуватця. Є безліч випадків, коли священики були готові померти смертю мученика, ніж видати сильним світу цього таємниці, що стали їм відомі під час сповіді. Яскравим прикладом є історія святого Непомука, ти напевно її знаєш.

— Та чи є ти таким самим святим, як Ян Непомуцький?

— Я давав таку саму священну клятву Господу.

— Мені цього замало. Поклянись і мені.

Тож святому отцю довелось поклястись переді мною, аби завірити мене в тому, що він не розповість нічого з того, що я розповім йому на сповіді.

Тоді я розповів йому все. Це була гарна сповідь. Я розповів йому усі гріхи до останнього. Але перед секретом прекрасної Персиди я зупинився.

Мені згадалась її порада: «Не розповідай навіть священику!»

Однак серед усіх гріхів людства найважче приховати той, у якому замішана жінка. У нього є роги, котрими він штрикає грішника. В нього є кігті, якими він намагається прорватись назовні. В нього є сотні язиків, і він хоче ними розмовляти. Цей гріх хоче вихвалятись!

Та я зміг втриматись і закінчив свою сповідь. Але тут священик почав мене випитувати:

— Сину мій, а чи все ти розповів? Чи не залишилось ще якогось гріха, котрий давить твою душу? Не соромся. Невже такий молодий, здоровий лицар, як ти, сидить на сухих хлібах, відколи сюди потрапив? Ви звикли брати все, що впаде в око. В місті багато гарних жінок та молодих чоловіків, і кожному є про що сповідатись. Невже ти один такий святий? Подумай, якщо приховаєш хоча б одного гріха, то горітимеш у пеклі так само, як горів би за всі дев'яносто дев'ять.