Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 27

А навколо мене глибока, темна, безлюдна ніч.

(— Так тобі і треба, безбожний зловмиснику! — сказав солтис. — Хоча б раз ти отримав по заслузі за свою поведінку!

— Правду кажеш! — підтримав його князь. — Хоча мені б хотілося, аби він подовше побув у тому пекельному раю, чорна королева зі своїми кораловими вустами та білосніжними зубами заслуговує на більш детальну сповідь.)

Я довго заспокоював себе думкою, що це також всього лиш сон. Мені згадалось, що ті, хто жує гашиш, часто бачать сни, що починаються з невимовної краси, а закінчуються катуванням та жахіттями. Можливо, я просто під дією фільтрату і скоро прокинуся?

Та залізний ошийник не залишив сумнівів у тому, що я не сплю. Холодне, тверде та важке кільце. Смертельна обручка, котрою добру людину заручають з могилою. Вузеньке вікно, крізь яке смертний просунув свою голову в потойбіччя і більше не може повернутись.

Що зі мною трапилось? Що зі мною буде?

Мене тільки звинувачують, чи вже винесено вирок?

Скільки часу провів я на самоті в цій темряві, важко сказати, тут ніколи не світало. Ні голод, ні сон не вказували на день чи ніч. Джерело світла мало бути якоюсь вічною лампою — в ній ніколи не закінчувалась олія. Це зробили навмисне, аби я розумів, наскільки нікчемне моє становище.

Змії та всіляка оминаюча світло нечисть копирсалася навколо моїх ніг. Фосфоренцуючі тільця сколопендр світилися в кам'яних тріщинах. Над моєю головою висіли кажани, замотані в свої крила, вони дивились гранатовими очима, готові будь-якої миті кинутись на мене, як тільки я засну.

З напівсну мене раптово витягнув якийсь шум, наче в іржавому замку повертали ключа. Залізні двері в'язниці відчинились, і переді мною з'явився високий чоловік, обличчя котрого я не бачив через каптур. Він увійшов, в руках ківш з водою та хліб, якими він замінив ті, що лежали біля мене.

— Ну, синку, та ти ані не п'єш, ані не їси? Можливо, хочеш заморити себе голодом?

Здалося, що голос цей мені дуже знайомий. Довго ламати голову не довелось. Він зняв свого каптура, і я одразу упізнав того дикого попа, що в печері Прес'яка мене похрестив, потім одружив, і котрому я відплатив за посвяту у братство.

— Це ти, отче! — мовив я тихо, не осмілюючись голосно розмовляти.

— Таки ти мене впізнав! — сказав сміючись гайдамацький піп. — Я вже було подумав, що ти відцураєшся старої дружби.

— Ти тут тюремник? — питаю я в нього.

— Ні, я тут сповідаю: ти мав би знати.

Після чого він сів коло мене на камінь, до якого я був прикутий.

— Дивись, сину. Коли під час облоги Бердичівського монастиря драгомани князя рубали гайдамак, мені в голову прийшов план порятунку, і я вдягнув на себе рясу: вояки не вбили мене, а забрали в полон та привели до князя. Я не брехав, що я не з гайдамаками. Тоді князь мені сказав: «Ну, отче, ти заслуговуєш, аби я повісив твою голову на найвище дерево, однак я хочу подарувати тобі життя за однієї умови. Якщо станеш сповідати при дворі. Але сповідатимеш ти не всіх і не завжди (мене не будеш), а тільки тих, кого до тебе відправлю. Маю підозру, що дружина мене зраджує. Я в цьому певний, однак не можу дізнатися, з ким саме. Вона та її таємний коханець сповідаються придворному капелану, однак той глибоко віруючий чоловік скоріше дозволить розірвати себе навпіл, ніж видасть таємницю сповіді. Але ти не такий священик, як інші. Тобі й так нема різниці, чи в пеклі стане гарячіше на один-два градуси. Твій шлях все одно туди веде, проте як не пристанеш на мою пропозицію, то опинишся там відразу, якщо погодишся, то трохи згодом. Ну, то чи погоджуєшся бути придворним капеланом? Я погодився б на будь-що, аби витягти свою шию із зашморгу, що стискав мою горлянку.

Так і потрапив я до замку, де мене тримали під замком, доки не прийшов час приступати до сповіді. Опинившись у сповідальні, я одразу впізнав у тобі свого старого товариша. Коли ти зізнався в своєму гріховному возз'єднанні з прекрасною Персидою (між нами кажучи, краще б я содіяв цей гріх), я про себе подумав, що не розповім цього князю, нехай його роги виростуть ще більше. Але ти сам усе зіпсував. Я сказав тобі йти до Пресвятої Діви в Бердичівський монастир, кинувши собі в чоботи по сім сухих горошин. А ти почав торгуватись: чи не можна покласти не сухий горох, а зелений? Та, аби мене розжалобити розповів, як ти привів гайдамак до Бердичівського монастиря, де їх зрадив. Так і хотів повиривати тобі волосся з голови. Отже, це був ти, хто моїх відчайдушних товаришів відправив на різанину! Ось хто зіпсував наш геніальний план! Та все-таки дав тобі по голові палицею — знаю, що відчув! Нарешті, твоя доля була вирішена. Я одразу розповів князю про твої походеньки, і ти отримав те, що заслужив — цей палац, до якого ти так міцно прикутий, що не втечеш.

Моїм першим питанням до злого попа було таким:

— Що стало з княгинею?

— Про те, синку, хай тебе голова не болить. Князь занадто розумний, аби виносити на люди таємницю, що його паплюжить. Персида навіть не підозрює, що князь все знає. А тебе, про людське око, кинули до в'язниці за підробку паперів, бо ж видав себе за лицаря. За дружбу з гайдамаками. За все це тобі світить смерть. А про те, що ти згрішив з прекрасною Персидою, ніхто і ніколи не дізнається. А прекрасна Персида одного прекрасного дня з'їсть грушку чи абрикоску, після чого у неї болітиме шлунок, і через три дні у Вишневецькому палаці пройде помпезна церемонія поховання. Але може трапитись щось схоже і з князем, і тоді його помпезна церемонія пройде ще скоріше. Залежно, хто хитріший. А ти думай про себе. Маєш два можливі виходи. Або тебе судитимуть: тоді твоїм найм'якішим покаранням буде колесування, якщо князь не змилується і не відрубає тобі голову. Або ти залишишся тут до кінця своїх днів, серед мороку та черв'яків, поки не сконаєш, і черви тебе не переточать. Tertium non datur.