Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 28

Я відповів, що краще помру відразу, нехай навіть мене смажать на вогні, ніж гнити тут до скону. Я з радістю помру.

— Ну що ж, я прийшов сюди, аби підготувати тебе до смерті і відпустити тобі гріхи, — сказав гайдамацький священик і дістав з кишені проскуру.

— Йди до пекла! — закричав я зі злості. — Не треба мені твого відпущення. Ти так само потрапиш до пекла, як і я.

— Правду кажеш, сину. Але ти підеш туди пішки, а я на кареті. Тож питання в тому, чи хочеш ти тягти свої гріхи на хребті, йдучи пішки, чи приймеш прощення та отримаєш місце у моїй кареті.

— Хай тебе чорт забере! — сказав я йому. — Давай своє благословіння, і хай тебе грім поб'є.

Тож дав я провести обряд відпущення, та відкрив рота для проскури. Як тільки я її проковтнув, так одразу й закосило мене сном. Проскура була просякнута снодійним.

4. Білий голуб

У глибокому сні я так само бачив стіни в'язниці, в котрій був заточений, а на ногах, руках та шиї відчував залізні кайдани. От тільки замість свічки якесь інше світло заливало запліснявілий підвал. Я з важкістю підняв голову і побачив над собою сяючу жіночу фігуру, котра опускалася до мене в білосніжній сукні. Її плащ — наче зоряне небо, корона на голові — наче місяць, що сходить. Але найбільше світилося її обличчя. Воно сяяло так сильно, що я не міг на нього дивитись. На руках у неї було немовля, котре тримало її великого пальця біля свого рота.

Я подумав, що це Пречиста, сама Діва Марія спустилася до мене.

І тільки тоді, коли вона мене поцілувала та вимовила моє ім'я, тільки тоді, по її солодкому голосу, я впізнав свою милу Мадуш.

Моя нещасна, покинута, забута дружина.

Мені стало соромно за ті кайдани, якими прикували мене до стіни. Якщо вона спитає: хто вдягнув їх на тебе, як мені зізнатись: прекрасні очі чарівної жінки, що вкрали мене від тебе?

Але вона не питала нічого, тільки всміхалася і говорила спокійним, рівним та відданим голосом:

— Мій бідолашний Баране! Яке нещастя тебе спіткало! Але не засмучуйся, ми прийшли, аби визволити тебе звідси. Я живу тепер у Божому раю і зараз розповім, як туди потрапила. У Різдвяну ніч, коли я чекала гостей коло бетлегемських ясел і тихо молилася перед іконою Діви Марії, яку ти мені подарував, почула знайомі кроки коло кухні. Я зрозуміла, що то не твої кроки, а батькові, і одразу схопила іконку Діви Марії, аби її кудись запхати. Я знала, що коли батько її побачить, то розсердиться. Але моє серце стис такий біль, що я тільки притисла її до грудей. Я ледве впізнала батька, коли він увійшов. Обличчя в порізах, одне око вибите. «Твій Баран зрадив нас!» — загарчав він і грізно поглянув на мене закривавленим оком. Я хотіла захистити тебе, сказала, що ти не міг такого вчинити. Тоді він почав кричати: «Ти його спільниця! Що пригортаєш до грудей?» Я не брехала і сказала, що це іконка Діви Марії. «Подарунок бердичівських друзів!» — кричав мій батько. Тоді вхопив мене за волосся, я опустилась на коліна, він витягнув шаблю і я почула її свист у повітрі, а потім, на мене ніби впали небеса.

На шиї Мадуш була червона смужка, наче тонесенька стрічка, а посередині червоніла крапля, наче коштовний камінь.

— Наступної миті я вже була на небесах, де весь біль зник. Мені заборонено розповідати тобі таємниці раю. Але туди я потрапила не сама. Поглянь на наше дитятко: воно народилось вже на небесах. Воно перейшло у потойбіччя разом з матір'ю. Це твоє маленьке янголятко, воно просилось до тебе, аби врятувати тебе від великої небезпеки.

Тоді вона підійшла до мене з дитиною, і щойно його маленькі рученята торкнулися кайданів, як вони одразу звільнили мої руки та ноги. Та залізного ошийника ці маленькі ручки не могли розламати навпіл. Тоді вони вхопились за нього і вирвали окови зі стіни, чого не могли б зробити і двадцять коней.

— Ох, мій солодкий синочку, — кажу я йому, цілуючи його маленькі ручки, — якщо твої руки такі сильні, візьми мене за чуба і потягни за собою туди, де ти живеш.

Малюк поклав вказівного пальця на губи, показуючи, що йому не можна розмовляти. Натомість відповіла його мати.

— Ні, милий Баране, туди, де ми живемо, тобі не можна. Спершу тобі доведеться пройти багато випробувань у цьому світі і чекати доти, доки одного разу ти зробиш таке добре діло, що хтось від щирого серця скаже: «Нехай благословить тебе Господь!» Одне добре діло — і ти потрапиш до раю. Але ані сто паломництв, ані тисячу молитов не приведуть тебе туди.

Моє гріховне життя підтверджує той факт, що я все ще живий. А позаяк у мене не буде можливості зробити те добре, за що хтось мене благословить, я більше ніколи не побачу своє янголятко та мою Мадуш.

Після всього сказаного, Мадуш показала мені слідувати за нею. Коли дитя торкалося стін своїми п'ятьма пальцями, вони розходились, аби дати мені прохід. Лик моєї Мадуш освічував усі щілини, заглиблення та сходи, якими ми то піднімались, то опускались. Мені це так подобалось, наче ходити по катакомбах чи в лабіринті. Раптом кам'янисті коридори закінчились, і ми опинились в густому лісі. Я бачив товсті стовбури дерев, вкриті мохом, котрі росли так густо, що поміж них не могло пройти більше однієї людини. Я бачив як білі одежі Мадуш ковзали по землі, і там, де вони торкались квітів та грибів, залишався блискучий слід. Потроху я почав від неї відставати. Вона наче летіла, а в мої ноги наче налили свинцю. Вона почала все більше віддалятись. Її людські обриси розчинилися у сяйві. Зрештою це було вже схожим на промені сутінків, що опускаються на довгу алею дерев. Свіже та холодне повітря вдарило мені в обличчя, і я прокинувся.