Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 30

Міцна лайка вже готова була злетіти з моїх вуст, коли я усвідомив своє становище! Тому і втримався.

— Егей, егей, благочестивий анахорете! Невже варто так побиватись за земними благами? Бачиш: пишався, гордився, що маєш запаси на всю зиму. Уявив себе господарем лісу! Забрав собі те, що належить усім! Ти забув, для чого сюди прийшов — аби молитися! Анахорету негоже турбуватися, чим він харчуватиметься і хто його нагодує. Це справа Господа турбуватися про своїх вірників. Їхня справа молитися за прощення та восхваляти Господа. Це твоє покарання. Хоча хтозна, можливо саме ця жахлива подія і стане твоєю винагородою? Згадай пророцтво: ти маєш каятись так довго, поки не зробиш для когось настільки благодатне діло, що скажуть тобі: «Нехай благословить тебе Господь!» Ну, той, хто зміг зжерти все, що в тебе було в коморі, мав бути дуже голодним. Отже, всі твої запаси мали принести його зголоднілому тілу велику користь. Це ж дуже благородний вчинок для незнайомця. Він стовідсотково мовив про себе: «Благослови Господь того, хто зібрав тут усі ці дари!» А що, як це був великий пророк?! Можливо, сам святий Петро, про якого я чув подібну легенду: що забрів він інкогніто до бідняка і з'їв усі його зимові запаси. Що, як ця легенда повторюється і саме за моєї участі? От побачиш, як тільки заспокоїшся, завтра знову з'явиться незнайомець і обдарує тебе всілякою смакотою так, що до кінця життя нічого не потребуватимеш більше. А ще дасть тобі перепустку, з якою сам і коли схочеш потрапиш до раю!

Цією думкою я настільки себе підбадьорив, що задзвонив на вечірню, напився свіжої води зі струмка, заморивши голод, влігся на ліжко з папороті та моху, які приніс із собою, і до самого ранку уві сні бачив літаючі шинки та інші смаколики.

Зранку я знову задзвонив та поспішив покинути дупло, аби дати можливість невідомому пророку чим скоріше приготувати для мене сюрприз. Я цілий день бродив та уявляв, що саме міг принести незнайомець корисного для мене? Можливо, він принесе вдовиний ківш з олією, що ніколи не спорожніє? Чи ворона пророка Ілії, що кожного дня приносив хліб у дзьобі? А, можливо, сушеної сарани зі столу Іоана Хрестителя?

По дорозі я знайшов цілу купу букових горішків. Спершу вирішив не брати їх. Адже який сенс турбуватися про харчі тому, хто знаходиться під захистом незнайомця? Та все-таки я наповнив ними свій мішок. Не годиться жебраку зневажати милостиню, якою б вона не була. Під вечір я пошкандибав до свого дупла.

Оскільки я спізнився, то першим ділом задзвонив до вечірні, після чого дістав вервицю, яку сам зробив з більших та менших горішків, і почав молитись. Тільки після цього я відправився до свого самітницького дупла.

Коли наблизився, почув з нього якесь бурчання.

— Він тут! — сказав я з переповненим радістю серцем. — Він прийшов, говорить до мене, чекає мене. І голос його не схожий на звичайні голоси!

Я повз навколішки до місця, котре посланець раю обрав для створення чуда і смиренно запхав голову всередину.

І одразу ж дістав по голові. Я скочив з колін і послав тисячі «грім би тебе вдарив» на голову свого гостя! То був величезний ведмідь: старий бурий ведмідь, котрий заповнив собою усе моє дупло. Він лежав, поклавши голову собі поміж лап і бурмотів. Це був він! Вчора він зжер всі мої зимові запаси, а сьогодні він зайняв моє зимове житло.

— Трясця твоїй матері, — кричав я на всю горлянку, забувши, що смиренний анахорет.

(— Votum violatum! — диктував солтис нотарю. — Порушення обітниці! Blasphemia. Capite plectetur!

— Однак я й сам не втримався б від лайки, — втрутився великий князь. — Qui bene distinguit, bene docet. Погляньте на абзац, в якому йдеться про лайку. «Хто ближнього свого обізве так і так…» і так далі. Однак там не написано, «хто ведмедя обізве, того слід покарати». Крім того, про votum ruptum все відносно. Адже обітницю порушив не обвинувачений; обітницю порушено з вини ведмедя!

— Тобто винуватий ведмідь, — єхидно зауважив солтис. — «Ursus comburatur». На черзі пограбування церкви. Мені вже цікаво, як з цієї історії виплутається наш підсудний? А я голову даю на відріз, що він виплутається.)

А що я мав зробити? Почав падати сніг, і я був змушений покинути ліс. Відлюдника з мене не вийшло, але жебраком я ще міг бути. Це теж спосіб життя, для якого в мене було все необхідне. Коли я розпочав свій шлях, то можна було сказати, наче зі мною йшов цілий табір. У Польщі не вмирає той, хто може сказати: «Подай на хліб» та «Нехай винагородить тебе Господь!»

А залізний ошийник був мені на руку. Давав перевагу над іншими жебраками. Якщо питали звідки він у мене, то я відповідав: я прийшов зі Святої землі, з Єрусалиму, мене полонили сарацини і вдягли на мене цього ошийника. Я врятувався тільки дивом. І тепер носитиму це залізо до кінця днів своїх на знак подяки. Добрі люди вірили моїм теревеням. За допомоги цього залізного ошийника я нагріб достатньо грошей і успішно прожебракував крізь Польщу. Я перетнув кордон Бранденбурга, маючи намір повернутись у рідне місто і продовжити ремесло батька, який був чинбарем. Та в першому ж місті мене оточили; та не для того, аби нагодувати, а для того, аби випитати хто я, що я і як насмілююсь тут жебракувати? Я відповів, що їм страшенно пощастило приймати в своєму місті жебрака зі Святої землі та ще із залізом на шиї. Але в німців є така хиба, вони люблять доказувати, що розумніші за інших. Посеред ринку в натовп просунувся наглядач і почав мене випитувати.

— Як тебе звати?

— Туди, де зовуть, навіть не хочуть запрошувати.