Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 29

К оглавлению

29

Я був там, де закінчився мій сон. Всередині густого дубового лісу, де з одного боку крізь дерева пробивалось сутінкове світло.

На мені було те саме лахміття, в якому я йшов з Бердичева до Львова — на цей раз не для маскування. Збоку костур — порожній.

Я пошкандибав до краю лісу, звідки лилося світло. Навколо жодної людської хатини. Я був за декілька днів ходьби від польського граду та від місця мого злету й падіння. Розгледівши своє лахміття, я з легкістю міг повірити в те, що мої львівські пригоди були нічим іншим, як жахливим сном, якщо б тільки зі мною не було доказів протилежного. На моїй шиї залишився широкий залізний ошийник, котрий моє янголятко не змогло розламати.

(— Що ж, це таки видатна історія! — сказав великий князь. — Неймовірне спасіння лиходія з небесною допомогою.

— Я ж вважаю, — мовив солтис, — що все сталося далеко не так, як він розповідає. Я вважаю, що той гайдамацький піп, за вказівкою княгині, зняв з нього кайдани, а коли не зміг зняти залізного ошийника, то відпиляв його від стіни. Потім, з допомогою різних махінацій, вони відпровадили його до лісу, вдягнувши на нього жебрацьке лахміття, котре він залишив у єврея Малаха.

— Я ж кажу, що все треба сприймати саме так, як обвинувачений розповів і ніяк інакше. Адже ми знаємо з власного досвіду, що відомі злочинці, за допомоги їхніх ненароджених дітей, вміють позбуватися кайданів та ставати невидимими. Хто знайомий з криміналістикою, той згадає чимало подібних випадків.

— Я теж відстоюватиму свою версію, — сказав обвинувачений. — З цієї миті на моєму плечі завжди сидів білий голуб, який постійно воркував та шепотів мені у вухо. А якщо я хотів на нього подивитись, то він перелітав на праве плече, але більше всього любив сидіти на лівому.

— А зараз білий голуб теж сидить в тебе на плечі? — спитав великий князь.

— Тепер ні. Коли я його загубив… але про це розповім пізніше.

— Спасіння твоє однозначно сталося завдяки диву Господньому, — сказав великий князь, — таким чином, не годиться jus humanum перечити gratia divina. Тож ця провина обвинуваченому не зараховується!)

Частина четверта
У «червоних братів»

1. У дуплі

В лахмітті, з костуром під пахвою, залізним ошийником на шиї та з білим голубом на плечі — куди я міг податись з того лісу?

Лахміття та костур підходили для жебракування, але ошийник псував усю картину. Що мені казати про своє намисто людям? Але найбільше мене турбував білий голуб.

Я зненавидів цей гріховний світ. Мене захопило почуття провини, я вирішив спокутувати свої гріхи: залишитись тут у лісових дебрях та вести аскетичний спосіб життя.

Недовго довелось бродити, аби знайти потічок, який почастував мене свіжою водою. Столітній дуб розкинув тінь над джерелом. А в дубі було таке велике дупло, що в ньому спокійно могла поселитись людина, справивши собі ліжко з моху та листя.

Господь Бог потурбувався про життя відлюдника. Букові жолуді та горіхи, мигдаль та гриби «слив'янки» — всього було вдосталь. Дикі бджоли годують медом, а як почнуть опадати дикі яблука — так взагалі краса.

Поміж двох великих каменів я поклав хрест, який зробив з двох гілок. Перед ним я молився вранці, в обід та ввечері. А вдень я багато бродив, збираючи припаси на зиму. Так і накопичив у своєму дуплі я купу сушених фруктів, горіхів, земляних груш. На щастя, дикі бджоли оселились у верхівці дуба, тож запасуться медом і для мене. Недалеко від потічка я набрів на зарості малини. З її плодів я зробив густий сироп, який дбайливо зберігав у коробках із соснової кори. Свята обітниця змушувала мене жити тільки з того, що пошле Господь, і ніколи не покидати аскетичного способу життя.

Та одна думка не давала спокою. Моя Мадуш передбачила, що я спокутуватиму свої гріхи до тих пір, поки не зроблю доброго вчинку, за який хтось скаже мені: «Благослови тебе Господь!» Якщо ж я проживу своє життя тут, коло струмка, в цьому дуплі, де ніколи не ступала нога людини, то не зможу зробити нічого хорошого. А відтак не зможу заслужити чиєсь благословіння.

Тож я вигадав дещо, через що світ про мене дізнається, але без того, аби я покинув своє самітництво.

Я знайшов дві широкі плоскі грифельні кам'яні плити, повісив їх одну біля одної на гілляку, третій камінь я використовував у якості язичка для дзвону. Щодня я тричі бив цим язичком: вранці, в обід і ввечері. Цей кам'яний дзвін мав розлитись на весь ліс і якщо десь на окраїнах жили люди, то вони повинні були почути кам'яний дзвін, що лунав десь із лісових глибин.

Тож я почав надіятись, що таким чином прийдуть до мене люди, котрим я роздаватиму батьківські поради та полегшуватиму душевні тягарі. А якщо одна з них принесе користь, той, хто скористався нею, не зволікатиме з благословінням. Ну і, звичайно ж, як дізнаються люди, що в хащі лісовій живе відлюдник, то потроху постачатимуть мені їстівні запаси.

Та марно дзвонив я у каменюки тричі на день, бо не приходили до мене інші відвідувачі, окрім сарн, що навідувались до струмка та диких котів, що тут чатували на них. Неодноразово звільняв я від смертельної небезпеки сарну, що потрапляла до котячих пазурів. Шкода тільки, що звірі не можуть віддячити за добрий вчинок.

Одного разу, пізньої осені, збирав я папороть та мох, які мали захистити мене від морозів (дверцята до мого дупла, які б не пропускали сніг, я зробив з патиків напередодні). Так от, повертаюсь я додому, опускаю зі спини важку ношу з трави, роздивляюсь у коморі в пошуках чогось смачненького, аби підкріпити втомлене тіло, і що же я бачу? Моя комора повністю порожня. Від арахісу не залишилось навіть шкаралупи, від горіхів — тільки нитки, а від малинового сиропу — і сліду немає. Коли ж поглянув угору, то зрозумів, що всі соти, мед з яких годував би мене до весни, так само зникли, і тільки бджолиний рій кружляє над збитим гніздом.

29