Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 61

Відколи я повернувся, вона весь час скаржилася на здоров'я. Якось вона сказала, що їй потрібні лікувальні ванни, і тому нам треба поїхати до Фліссінгена.

Я одразу вчепився за таку нагоду подумавши, що хоч там позбудусь насмішників.

Та де ж там! Вони щодня писали мені листи, в яких ображали мою чоловічу гідність.

Якось, серед інших листів, я натрапив на такого:

«Який же ти бовдур! Нащо твоїй дружині Маймуна, яка доставить її на Арарат, якщо ти сам принесеш її на своєму верблюжому горбу. Та хіба ж ти не знаєш, що Фліссінген — це і є той самий Арарат, куди Данеш приніс їй чоловіка, щоправда, не тебе. Він подарував їй новий очіпок з червоного оксамиту, з позолотою та мереживом. Коли вона його вдягає — це сигнал, що чоловіка вдома немає. Недолугість ти ходяча!»

Це вже було занадто! Моя дружина і справді отримала новий очіпок, котрого описали в листі. І я помітив, що кожного разу вдягаючи його, вона веселішала.

Я почав сваритись з нею через той очіпок. Я просив її не вдягати його, а якщо вона носитиме його, то нехай сидить вдома. Та вона все одно робила по-своєму. Якщо я злився, вона сміялася мені в обличчя. А мене цей очіпок просто виводив із себе.

Якось мені треба було поїхати до Антверпена у справах.

Я вже давно звернув увагу, що дружини виявляють надзвичайну турботу і ніжність після звістки про від'їзд чоловіків. Моя половина теж була зі мною дуже ласкавою і навіть запропонувала провести пішки, адже по піщаному березі на кареті не проїхати. Та відмовити її не вдалось. А я відчував нутром (скоріш за все білий голуб у мене на плечі), що не варто брати її з собою. Краще буде для нас обох, якщо вона залишиться вдома. Та вона вбила собі в голову, що проведе мене і годі було відмовити її.

Вона знову вдягла червоний очіпок. Я знову добряче розгнівався, а вона сміялась.

— Дурненький! Ну, до кого мене в цих дюнах ревнувати: до чайок та піщанок?

Чи знає вельмишановне панство, як виглядає той край? Якщо ні, то я опишу в декількох словах.

Це проклята, величезна, піщана пустеля, де глибокі ями чергуються з високими піщаними дюнами, що заросли поруділим чагарником, дроком та вереском, серед якого пасеться рогата худоба. Пастухи стережуть її на ходулях. Довга, побудована на сваях, дамба відокремлює цей безлюдний край від сипучих пісків, що розкинулись на іншому боці.

Ці сипучі піски — щось жахливе. Земля та вода об'єднуються для одної цілі: знищити все на своєму шляху. Благодатні в суті своїй елементи у такому поєднанні несуть тільки смерть. Поверхня сипучих пісків виглядає сухою і хвилями нагадує море. Морський пісок зверху висушений вітром, а всередині зволожений морем. Там нічого не росте.

Лихо людині чи тварині, яка випадково туди потрапить і не має крил. Пісок миттєво провалюється під ногами, і це — кінець. Якщо хочеш підняти одну ногу, то інша тане ще глибше. Спочатку людина сприймає це як жарт і думає, що вибереться. Та в поглинаючого піска немає дна. Він затягує людину так само, як змія поглинає голуба. Коли вона потоне до пояса, тоді розпочне хвилюватись: однак з кожним подальшим рухом вона тільки глибше риє собі могилу. А коли пісок дістанеться губ, то кричати про допомогу вже марно; ніхто не прийде, а навпаки втече в інший бік, адже рятуючи чиєсь життя, втратиш і своє власне. Піщана могила закриється у нього над головою, і тільки воронка позначає слід, де щойно загинула людина. Однак вітер і її згладить.

Отже, праворуч були пагористі дюни, ліворуч — сипучі піски, посередині дамба. Саме по ній ми прогулювались з дружиною попід руки.

— Бачиш, моя мила, — сказав я їй, — які щасливі ми можемо бути, коли нам не заважають різні перепони. Для повного щастя бракує тільки щоб ти не вдягала той червоний, оксамитовий очіпок.

— Повністю з тобою згідна, — відповіла вона. — Бачиш, мені також для повного щастя бракує вдягати мій червоний оксамитовий очіпок.

— Гаразд, можеш носити, я не проти. Носи хоч три одразу. Та поки мене не буде, цього ти не вдягай.

— Ну, так я і не вдягаю.

— Поклянися.

— Не буду цього робити. Що, як не вийде дотримати клятви, то стану я клятвопорушницею. А очіпок цього не вартує.

— Тож тобі миліший цей очіпок, ніж я?

— А ти настільки ненавидиш цього очіпка, що разом з ним почав і мене ненавидіти?

— У мене є причина його ненавидіти, і я не хочу, аби ця причина поширилась і на тебе. Тоді пообіцяй, що не вдягнеш, поки не повернусь.

— Не обіцятиму я такого, тож не будь занудою.

— Зараз я тобі покажу щось, і тоді ти не носитимеш його! На, читай, що пишуть мені з Німвегена!

З цими словами я дістав з кошеля листа і дав їй прочитати.

Її обличчя стало таким же червоним, як і сам очіпок.

— А тепер навмисне носитиму його! — закричала вона та, зім'явши листа, кинула його у бік сипучих пісків.

— Ні, не будеш ти його носити! — я кричав несамовито і втративши контроль, зірвав з неї очіпка й кинув його услід за листом.

Що відбувалось потім? Це я зможу розповісти лише, якщо спершу опишу свою дружину.

В Голландії сварки та бійки між чоловіком та дружиною — звична справа. Однак, зазвичай, саме чоловік приходить до судді з підбитим оком, отримавши на горіхи від дружини. Моя дружина була якраз із таких жінок. Вища від мене на півголови, з широкими плечима та з сильно випираючими грудьми. Вона могла тримати немовля на долоні на витягнутій руці. Отримавши ляпаса такою долонею, потерпілому вже не потрібен visum repertum. І з цієї жінки я насмілився зірвати червоний оксамитовий очіпок!