Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 62

Тієї ж миті вона кинулась на мене, наче розгніваний слон, і штовхнула двома кулаками в груди: я злетів з дамби в одну з тих ям, що наповнені якоюсь гіркувато-солоною кашею, в котрій навіть п'явкам не вижити. А як людина скуштує те на смак, губи пектиме гірше хрону. До того ж, впав я головою донизу. Дно вкрите гидким осадом, який діє на шкіру так само, як кропива. Я занурився у цей осад по самі плечі. Тільки сила духу врятувала мене від смерті. Навіть найкращий плавець забуде свою майстерність, як голова його застрягне в муляці. Ледве виліз я із тої ями. Та не бачив я ні сонця, ні неба: мої очі були заліплені цим соляним осадом. Пройшло багато часу, перш ніж я прочистив ніс та рот від піску, намулу, протер очі від осаду і зміг знову бачити. У вухах продовжувало дзвеніти, я нічого не чув.

Я ледве підвівся. Коли перестав, нарешті, думати про власне тіло, котре катувало пекельне полум'я, то усвідомив, що навколо щось змінилося. Моєї дружини ніде не було: куди ж вона поділася? Я все ще хрипів та відкашлювався, тому не міг ані кричати, ані покликати її. Аби вилізти на дамбу, потрібно було обійти слизькі вибоїни та ями, сваї тут були занадто високі. Нарешті, я знайшов вихід на гору, що зайняло немало часу. Піднявшись, я знову пороззирався у пошуках дружини. Довго не довелось шукати. Поглянув у бік сипучих пісків і від побаченого у мене в жилах застигла кров.

Дурна жінка побігла за очіпком, дістала його та навіть вдягла на голову. От якраз тільки її голову й піднесені догори руки і було видно серед сипучих пісків.

Жахлива картина! Очі дивились на мене з неймовірним докором, розчепірені пальці хапались за порожнечу. Вона широко розтуляла рота, однак голосу вже не було. Похована заживо.

Я ні про що не думав і миттю кинувся їй на допомогу. Помітивши це, вона різко вдарила долонями по піску, після чого плечі її піднялися, але руки загрузли остаточно. Певне вона хотіла сховати руки, аби я не зміг за них вхопитись.

Та я б і так не зміг за них схопитись. Ледве ступив я п'ятдесят кроків, як земля під ногами провалилась.

Тоді тільки я зрозумів, в яку небезпеку потрапив. Чи то розум, чи то інстинкт виживання змусив мене кинутись долілиць. Так я міг рівномірно розподілити на поверхні вагу тіла. Обережно вивільнивши руку, потім ногу, я поповз назад. Здавалося, минула вічність, поки я відповзав назад. Увесь цей час я бачив перед собою її: залишилась вже тільки голова, яка невмолимо грузла все глибше. Її погляд палав злобою і докором, аж поки не закам'янів. І поки вуста її були розкриті, в моїх вухах морським прибоєм лунали слова: «Будь проклятий!»

Коли я врешті-решт виліз на дамбу і спітнілий, тремтячи від напруги і жаху, подивився вниз, то побачив лише червоний очіпок на піщаній поверхні. Піднявся сильний вітер і погнав очіпка в мій бік. Я кинувся навтіки.

Я біг і біг, крізь піски та дюни, крізь осиковий гай та прогнилий від води ліс, крізь засохлі луки. Я біг по оманливих галявинах, де зелена трава приховує калюжі з болотами, в яких живуть жаби і гніздяться морські птахи, де ховаються видри і бабаки. І весь час чув у вухах «вбивця!» Саме це викрикували мені жаби на болотах, птахи у повітрі, гнилі дерева, простягаючи до мене свої гілки. Колюча ожина, вчепившись мені в ногу, волала: «Стій, вбивце! Я тебе не відпущу!»

Все навколо мене звинувачувало. Я біг і біг, доки якісь стіни не перегородили мені шлях. Це був закинутий торф'яник. Здалося, ніби я потрапив до в'язниці. Сама дика природа вирішила мене ув'язнити.

Від втоми я втратив свідомість.

Старий торф'яник поріс новим мохом і тут було приємно лежати.

Я почав збиратися з думками і виправдовуватись перед жабами, ящірками, чагарниками, птахами, і засохлими деревами, які так і простирали до мене свої сухі гілляки, наче кажучи: «Обирай! Хто з нас тобі миліший?»

Я захищався.

«Як я можу бути вбивцею? Я навіть не торкнувся її. Навіть мізинцем не доторкнувся. Це вона зіштовхнула мене з дамби, і я мало не втопився. Вона сама була настільки дурною, що кинулась назустріч смерті. Навіщо було бігти за очіпком до сипучих пісків? Вона сама винна у своїй загибелі!»

— …Так то воно так. Але навіщо ти кинув її очіпок в сипучі піски? — спитали мене жаби, птахи і бабаки.

«Та хіба ж я не мав на це повне право? Хіба ж не було в мене причини вважати, що коли вона вдягає того очіпка, то зраджує мене? Хіба ж не зраджувала вона мене до того? Чи ж я мав стерпіти це і ходити рогоносцем? Я ж тільки захищав свою честь та її гідність. Побігши за тим очіпком, вона навмисне хотіла себе вбити разом з честю та гідністю. Потрійне самогубство. Вона сама його скоїла.»

— Ха-ха-ха! — сміялось навколо все живе. — Ха-ха-ха! — сміявся вітер, пролітаючи повз.

Ніхто на світі не стане на мій бік.

Мої вороги усі чотири стихії. І все, що живе та мертве. Кожна людина у світі. Від малого до старого. Білі, чорні і кольору олії. Як тільки вони мене побачать, одразу знатимуть, що мене треба переслідувати. Все суспільство разом взяте. Міста, великі палаци та малі хатинки — всі проти мене. Побачивши будинок, мені треба кидатись навтіки.

Але ж я не вбивця.

Та всі казатимуть навпаки. Не знайдуть моєї дружини ті, хто бачили нас, коли ми вийшли на прогулянку. Однак знайдуть її очіпка коло дамби і скажуть: «Це він її вбив!» Але це неправда! Я не вбивав своєї дружини! І ніхто цього не бачив? Ніхто не зможе довести?

Легкий дотик пташиного крила на моєму обличчі.

— Здається мені, що це ти, мій вірний супутник, білий голубе! — прошепотів я. — Ось ти зможеш сказати правду — чи вбив я свою дружину?