Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 65

А ще й жага помсти прокинулася у мені. Я хотів помститись усім тим покидькам, які позбавили мене багатства, дому, дружини, котрі називали мене рогоносцем, глузували з мене та мого сну. Я хотів їм відплатити за «доброту».

— Але хто ти такий? — запитав я у страусиного пера. — Ти ж не сатана? Йому я руку не потисну.

— Не бійся нічого. Я — «творець», ватажок «диявольських лицарів». Якщо потиснеш мені руку, я зроблю тебе капралом. Хтозна, може скоро ти і сам станеш «творцем».

— Дякую, та капралом бути не хочу. Я добре знаю, що хто потискає руку, той закладає своє тіло. Однак той, хто схоче стати офіцером, мусить закласти ще й свою душу. Я цього не робитиму.

— Що ж, шкода! — пробурмотів «творець». — Тож закладай тіло.

Він схопив мою руку і стиснув так міцно, що кров бризнула з-під нігтів. А я плеснув його по плечу зі словами: «Привіт, друже!» — і в нього підкосилися ноги.

Договір укладено. Одного з лицарів вбили під час бою. Його одяг і зброю віддали мені, і коня теж. Вдягнувши чорну маску, я перестав бути частиною цього світу. В мене не було імені, я був ніким, і я став «диявольським лицарем» — ворогом суспільства. Ця маска відгороджувала мене від світу. Що я зробив — не знатиме ніхто. Маска добре тримає таємниці. «Диявольські лицарі» творили жахливі речі у Нідерландах, Вюртемберзі, вздовж ріки Рейн, в Ельзасі та Лотарингії. Чи був я там? Я і сам не знаю. Маска мовчить. Ми були лицарями ночі. Куди ми ходили? Для чого? Які накази виконували? Хто відповість? Точно, не я. Чи грабували вони церкви? Чи викрали «золотий престол»? Чи спалювали міста та вирізували каравани? Чи руйнували монастирі? Чи нападали на княжі замки? Чи розкрадали золото та срібло з копалень? Чи грабували княжі поставки? Чи підробляли гроші? Чи був я посеред них? Чи був я тим «диявольським лицарем», котрий кинув багатого жида у палаючий будинок? Чи, можливо, я був тим, хто врятував з пожежі дитя і відніс його до матері? Чи був я тим лицарем, котрий висадив у повітря монастир кармеліток? Чи я був тим, хто попередив монашок про небезпеку і порадив їм рятуватись? Хто може про це знати? Маска нічого не розповість.

(— Раз ти нічого не знаєш, а маска мовчить, то всю цю абракадабру треба витерти з протоколу! — сказав великий князь і повернувся до солтиса. — Що ж, не з власної волі він приєднався до «диявольських лицарів», а через смертельну небезпеку. Так чи інакше, ми не знатимемо — творив він добро чи зло.

— А й справді, — погодився солтис. — Все настільки ясно та зрозуміло, що людина вже навіть не знає: чи повісити доброго християнина, чи канонізувати покидька.

Його світлість чи то не помітив сарказму в його словах, чи то не хотів.)

2. Шабаш відьом

Приєднавшись до «диявольських лицарів», разом з маскою я отримав нове ім'я.

Вони не дуже перебирали святці, ба більше, кожен носив ім'я диявола. Серед них були: Веліал, Семіазаз, Люцифер, Мефістофель, Вельзевул, Левіафан, Азазель, Саміель, Дромо і т. д. Самого «творця» звали Астарот. Мені дали ім'я Бельфегор. В той же час я обрав собі брата по крові на ім'я Бегерік.

Кревне братство здійснювалось так: двоє надрізали собі ножем руку і смоктали один у одного кров з рани. Це так зване братство першого ступеня. При вступі до другого ступеня, один брат випалював ім'я іншого на своїй руці. Однак обряд цей здійснювався лише на шабаші відьом, пишно і помпезно.

Кревне братство давало особливі привілеї. Один належав другому тілом і душею. Що моє — твоє. Що один потребує — інший віддає і дістає хоч з-під землі. Куди один кличе, туди інший іде. Коли один виявляє бажання помінятися тілами, інший віддає своє тіло. А потім — навпаки.

(— Це неможливо, — сказав великий князь.

— Ще й як можливо, — мовив солтис. — Іоан Магнус довів, що подібні випадки траплялися.

— Що ж, хотів би я на це поглянути, — сказав великий князь. — Хотів би я поглянути, щоб ми з вами стали кревними братами. Адже ваша милість вміститься в моєму тілі і тричі. Однак, як до біса я вміщуся у вашому тілі?

Обвинувачений пояснив: обмінюються не оболонками, а всім тілом цілком, як є.)

Внаслідок такого обміну відбуваються найнесподіваніші непорозуміння. Наприклад, якщо я наречений, то мій кревний брат може сказати: «Нумо мінятись — я піду додому з нареченою!» А коли мене вестимуть на шибеницю, я зможу сказати: «Нумо мінятись!»

Такі радикальні випробування ми практикували постійно. Якось «творець» сказав:

— Бельфегоре! Тобі треба одружитись. Ти не можеш бути вірним нашим товаришем, поки не одружишся на одній з наших жінок.

— Та де ж мені тут жінку знайти?

— Я вже підготував для тебе одну — сестру мою. Ім'я її Ліліт. З нею ти і одружишся.

Я знав тільки, що прекрасна Ліліт була демоницею, котра звабила пращура нашого, Адама. Якщо це та сама, то вона має бути просто древня. Проте «творець» сказав, що це його сестра, а в нього навіть сивини не було.

— Вона також носить маску? — питаю.

— Звичайно.

— Я згоден, — і потиснув йому руку.

У чорному лісі є підземна печера: там ми святкували наше весілля. Зібралися всі «диявольські лицарі» Коли підпалили факели, я помітив, що ми всередині великого храму. Тільки все там було догори дригом. Святі стояли на постаментах ногами догори, розп'яття на вівтарі написом І. N. R. І. донизу. Орган перевернутий, маленькі янголята демонструють не голову, а іншу частину тіла. Дзвони висіли язичками догори, а хор співав псалом «ежоБ енем йулимоП». У священика, котрий вів церемонію одруження, одна нога була довша за іншу. Міністрант примудрився зняти з нього митру разом з головою. Тоді я помітив, що він одягнув фальшиву голову. В кадилі горіло гниле м'ясо, тому стояв страшенний сморід. Наречена, котру я бачив уперше вжитті, підійшла до мене в сукні, що виблискувала розкішшю, — я не бачив подібної навіть у бегуми. Однак статура її губилася в численних складках, а обличчя приховував розшитий золотом серпанок. Священик велів нам промовити клятву вірності задом наперед, розпочинаючи з слова «Амінь». Нам пов'язали руки, як мені здалося, хвостом кенгуру. Коли настав час розписатися у книзі, я звернув увагу на руку нареченої: навіть в шкіряних рукавицях я розгледів довгі та криві пазурі. Нічогенька фора у подружніх сварках. Її голос здавався мені молодим, вона не шепелявила і не плутала приголосних; тож я зробив висновок, що зуби в неї були.