Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 64

— Дякую, — сказав я йому. — Ваша милість пригостила мене кісткою, однак я відплачу вам добром. Не йдіть сьогодні в бік Антверпена. А якщо підете, то нехай попереду й позаду йдуть озброєні люди. Бо на шляху до Антверпена на вас нападуть «диявольські лицарі» і зроблять з вами те саме, що ви зробили з шинкою!

Тоді я розповів усій братії, що саме почув від відьом.

Та хай йому грець! Раз хотів зробити щось добре і то не вийшло. Ніхто мені не повірив. Вони стверджували, що все це мені наснилось. Господар ледь не виставив мене за двері, щоб я не наробив шинку поганої слави, ніхто, мовляв, тут і не чув про лицарів диявола. Вони водяться хіба що в Брабанті та в Хайбані і живуть під землею, мов ті бабаки. Хто ж їх боятиметься? Солдати супроводу плювали собі на долоні, мовляв, нехай приходять, вони їм покажуть, де раки зимують. Зрештою, я і сам повірив, що найбезпечнішим буде піти до Антверпена разом з караваном.

Десь далеко пополудні, якраз між кущами ялівцю, куди звертає дорога з Герцогенбуша, на нас несподівано напали лицарі, оточивши з усіх боків. Здавалося, наче вони з'являються з-під землі. Більшість мала чорні маски, були вони одягнені в чорні шкіряні костюми з червоними манжетами, на капелюхах з боку стирчало чорне когутяче пір'я. Спершу вони зробили традиційий залп, і половина каравану впала. Далі вони кинулись на розгублений натовп з палашами і тесаками і вчинили справжню різанину

Товстий торговець впав з коня, навіть не дочекавшись своєї кулі. Та в мене не було часу зловтішатись: «Ну, мінхере, давай, смійся! І хто ж з нас мав правду?» Йшлося про порятунок власної шкури.

З одного боку дороги густий сосновий ліс, а з іншого — болото. Я не міг тікати до лісу, бо шлях перегородили «диявольські лицарі». Тож я побіг у бік болота. У болотистій місцевості мені на допомогу прийшов мій кийок, вирізаний з тису. З його допомогою я швидко перескакував з купини на купину.

— Нехай тікає! — мовив вожак «диявольських лицарів». Серед інших його вирізняло страусине пір'я на капелюсі. — Ми ще встигнемо його наздогнати. Далеко тими болотами не втече.

Невдовзі я зрозумів, що він мав рацію. Ледве пробігши якихось п'ятсот метрів, я дістався кам'яного острівця. Ну і все, далі опинився в глухому куті.

З цього кам'янистого пагорба до дороги вела тільки вузенька стежка; навколо все зоране, острівець повністю оточений ґрунтовими водами.

Марно було і мріяти переплисти чи перейти — все заросло густими та довгими водоростями.

Я опинився у пастці.

Із захопленого на дорозі каравану, «диявольські лицарі» вбили всіх до останнього, і все в мене на очах. Хто намагався втекти, того наздоганяли і рубали, хто заховався на болотах — знаходили і топили.

Мені довелось усе це спостерігати.

Настала моя черга.

Я почав думати, яким чином себе захистити. В мене ж не було жодної зброї.

Пекельні тварюки наближались до мене. Вони їхали верхи по стежині з гравію, яка вела прямісінько до острівця і реготали.

В повному відчаї я подумав: «Нумо, хлопці, дайте і мені трохи повеселитись!»

Я зняв шкіряний пасок та зробив з нього пращу. Каміння мені вистачало, і я розпочав бій Давида з Голіафом.

Диваки швидко зрозуміли, що мають справу з досвідченим артилеристом. Мої кидки так і мітили в їхні голови та голови коней. Одного чи двох коні скинули і кинулись навтіки. Декільком я проломив череп. Тоді інші зрозуміли, що все це не так уже й весело.

У них були рушниці, тож вони вважали, що легко зі мною впораються. Один вигукнув:

— Виходь, хлопче, і здавайся — інакше я тебе застрелю!

— Давай-но, спробуй! — закричав я у відповідь і націлив свою пращу. — Я теж спробую!

— Давай, ти бий першим!!

— Е ні, пане лицарю. Ви почали, тож перший постріл за вами. Такий лицарський закон.

Лицар вистрелив з рушниці, однак промахнувся. Настала моя черга: я зарядив йому прямо у щелепу, з котрої так і посипались зуби.

Тоді знайшовся другий доброволець, потім третій і всі дістали своє. З артилерійського досвіду я добре знав: коли в тебе ціляться, треба перш за все дивитися, скільки буде спалахів. Якщо два, значить ворог погано прицілився і буде промах — стій спокійно, не верти головою. Побачиш один спалах: отже, мушка і приціл на одній прямій — необхідно відскочити.

Свистіли навколо мене посланці смерті. Але поки стрілки готували мушкет, я встигав метнути п'ять-шість каменів і рідко промахувався. Моя праща діяла не гірше від їхнього мушкета.

А між тим я молив Бога, щоб якась куля зняла чорного птаха з мого плеча. Та птах був хитрим і кружляв над моєю головою, поки з усіх боків до мене летіли кулі.

Тут «диявольські лицарі» зрозуміли, що подолати мене буде не так просто. Дістатись до мене по вузькій стежині можна тільки поодинці або через болото, яке було коневі по вуха. Я ж був налаштований проломити череп кожному, хто намагався до мене наблизитись.

— Досить! — закричав страусине перо. — Припиніть негайно! Ми його не вбиватимемо. Він для нас справжній скарб. Не чіпайте його. Я сам з ним поговорю.

З цими словами він зліз з коня, відклав усю зброю, навіть меча, і з голими руками рушив мені назустріч.

— Не бійся нічого! — сказав він. — Ти хоробрий хлопака, а нам такі потрібні. Ми вбиваємо тільки слабаків. А ті, хто відважно з нами б'ється та захищається, ми приймаємо до себе! Приєднуйся, хлопче! Потисни мені руку — і ти не пожалкуєш!

Який у мене був вибір? У мене нікого не було, я не мав куди йти. Якщо вже тікати, то краще в товаристві.