Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 68

Була пізня ніч, однак я вже знав дорогу до цього двору, де якось зупинявся караван, тож легко віднайшов його. Там не спали, у розпалі був якийсь бенкет. Господар одружувався. Це була його п'ята дружина.

Як тільки я переступив поріг — господар одразу мене упізнав. Однак абсолютно не зрадів моїй появі, більше того, намагався мене побити і викинути з господи.

— Знову чорт приніс негідника! Коли тут проходив караван з Герцогенбуша, він розповів нам про бесіди кемпійських відьм і все сталося саме так, як він пророкував. Такого хлопа в будинок пускати не можна. Мало чого він знову наслухався! Розповість — і біда на порозі. Спробуй тільки дзьоба відкрити, бісів писклю!

Тоді всі гості озброїлися стільцями та палицями і почали погрожувати, що вб'ють мене, як лиш почну щось пророкувати лихе.

— Заспокойтесь, люди добрі! — мовив я холоднокровно. — Якби ви прийняли мене доброзичливо, то, можливо, я розповів би вам дещо, варте вашої уваги. Але ви злісно накинулись на мене, тож я мовчатиму. Не прошу нічого, окрім шматка хліба, сиру і кухля пива, та ще мішок соломи в якомусь закутку, аби виспатись.

— Та чи вистачить тобі грошей за все це заплатити? — запитав господар.

— Звичайно! — відповів я, діставши талер, і простягнув його господареві.

— Егей, хлопче! Це фальшивий талер! — вигукнув він і кинув монету на стіл. Від удару талер задзвенів так, що незрозуміло було, фальшивий він, чи зі щирого срібла.

— Чуєш, шановний, я не той хлопак, хто фальшивими монетами промишляє.

— На що натякаєш? — сказав господар. — Хочеш сказати, що я той? Заберу я твій талер. Вранці поїду в місто, віддам його на монетний двір перевірити. А тебе в курнику замкну, щоб не надумав утекти.

В цю мить всі на мене накинулись, взяли за горлянку, затягли та замкнули в курнику, в якому я не міг ані встати, ані лягти. Так я і сидів там голодний і спраглий.

І навіщо я віддав свого талера? Я змирився з тим, що за спробу вчинити добро мені завжди перепадає. Це ніби моя доля.

Вже на світанку перед будинком я почув звук труби, тупотіння копит, хрускіт мушкетів, добрячу лайку. Прибули комтур і його шайка. За мить вони повибивали всі двері, а гості зі страху навіть не могли думати про самозахист. Нальотчики так і вбивали всіх підряд: чоловіків, жінок, старих, молодих, дітей. Я не хочу описувати різанину, за якою спостерігав з курника. Навіть зараз мурашки по шкірі, як згадаю. Вони не залишили по собі живим навіть пса.

Коли з усіма було покінчено, одному молодику спало на думку зазирнути в курник. Він зламав дверцята і витягнув мене за волосся.

— Не вбивай мене, друже, — благав я його. — Я такий же бідолашний вояка, як і ти. Ці мерзотники забрали в мене гроші і закрили в курнику. Хіба не бачиш, що я не з ними? Я всього лиш випадково сюди потрапив.

— Забрали все до копійчини? — питає солдат.

— В мене був один талер, та вони і його відібрали, і сказали, що це фальшива монета.

— Що ж, давай подивимось, — і почав мене обшукувати. Запхавши руку до гаманця, він переможно мовив:

— А що ж це у нас таке? Хіба це не гроші? — (мій талер був у гаманці). — Ех ти, пройдисвіте. Намагався мене обдурити!

Він добряче відлупцював мене топорищем сокири, а талер запхав собі за пояс.

Тут підійшов його товариш і сказав, аби той не бив мене до смерті. Такого міцного хлопця, як я, можна продати французьким вербувальникам за десять талерів. Та й, можливо, в мене є ще більше грошей?

Я клявся, що бідний, як церковна миша.

Він мені не повірив і знову почав обшукувати, і знову знайшов талер у мене за паском.

Цей теж мене добряче відлупцював за те, що я намагався сховати монету.

Прийшов третій, теж шукати в мене грошей. «Нема нічого, друже». — «Та як нема! Ану стягни чоботи!» — і тут з чобота знову випав талер. Той також нагородив мене стусанами.

Далі на питання: «Чи є в тебе гроші?» я відповідав: «Є, друже, от тільки не знаю де. То ж шукай сам.» І всі вони знаходили. Вони ховались по всіх закутках моєї одежі: підкладці коміра, в капелюсі, в краватці, в латці на коліні, десь у рукаві…

Та коли вони зібрались рушати геть, і вирішили скидати гроші на одну купу, вийшло, що в жодного з них їх не було. Вони розпочали бійку, звинувачуючи один одного у крадіжці.

Мене продали за десять талерів вербувальникам у Тонгерені.

Ті спершу мене роздягли, а тоді одягли на мене мундира. Вони теж обшукали мій одяг, однак нічого не знайшли. Тоді посадили мене на стільця і почали стригти моє довге волосся, як раптом із відрізаного пасма випав талер.

Французький сержант дуже зрадів, мовляв, один талер прибутку, його треба пропити!

Він миттєво попросив господаря чарди, де вони переховувались, принести пива, яким пригостив усіх товаришів. Коли я вдягнув мундира, він гукнув мені:

— Гей, хлопче! Тебе не мучить спрага? Якщо так, то вийди на вулицю, стань на варті, підніми голову і відкрий рота — там якраз почався дощ, тож нап'єшся.

Поки вони веселились у чарді, мені довелось нести варту надворі.

Через деякий час у чарді почалась сварка. Господиня стверджувала, що талер, котрим вони заплатили, хтось вкрав, поки вона поралась на кухні.

— Хто вкрав? — обурився сержант.

Ніхто не хотів зізнаватись. Тоді він відшмагав усіх горіховою палицею: по шість ударів на душу. Але талер так і не знайшовся, бо ні в кого його не було. Тоді мушкетери (їх було п'ятеро) нагнули на лавицю сержанта і відшмагали його, кожен сам за себе: вийшло тридцять ударів. Але талер так і не знайшовся.