Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 69

Відмінна армія, чудова дисципліна! Спочатку сержант всипав підлеглим, потім вони йому. Служити тут буде приємно.

На мені красувалися широкі панталони, з буфами, як у французьких мушкетерів. Я запхав руку в кишеню і що ж — проклятий талер! Нікому і в голову не прийшло мене обшукати.

(— Але як таке можливо? — спитав великий князь.

— Це звичайна справа, — поспішив з роз'ясненнями солтис. — Це був чарівний талер: «перекоти-талер» або «хекеталер». Його особливість полягає у тому, що він завжди повертається до господаря: чи його вкрали, чи ним заплатили, чи загубили. Він не повернеться лише, якщо його подарувати.

— Ех, милостиві панове, і чому ж ви не сказали мені цього раніше! — зітхнув обвинувачений. Якби я тільки знав про це раніше!)

2. Чужа дружина

У новому становищі чарівний талер ніяк не міг полегшити мені життя, бо я потрапив у таке місце, де купувати було нічого.

Нас забрали до французького табору, що тримав облогу міста Лілль. Там мене запхали до артилеристів, після того, як я зізнався, що трохи в цьому ділі тямлю.

То було жахливо. Вдень та вночі ховатись по окопах, копати траншеї та відбивати атаки. Це ще можна було стерпіти, а от від голоду порятунку не було. Французький командир розробив тактику, згідно з якою до артилерії не допускались маркитантки, бо ж вино, пиво та горілка затуманюють здоровий глузд. А коли я посилав сапера до кантіни за глечиком міцного пива, той завжди повертався з порожніми руками, мовляв, загубив талер по дорозі. Ну, звісно ж, адже поки він доходив до кантіни, мій талер повертався до мене в кишеню. Добре навчений.

Тож я голодував та вмирав від спраги.

А от офіцерам було добре. В їхніх шатрах завжди всього вистачало.

В армії були всі види військ, і біля кожного офіцера красувалась одна панночка. Їх число утворювало цілий загін. І скажу вам, що одна така «табірна дама» дорівнювала сотні солдат, в тому сенсі, що проїдала та пропивала рівно стільки ж.

Офіцери давали солдатам півпорції житнього хліба, а дами отримували подвійну порцію марципана.

У мого капітана теж була така панянка: не дочка, не сестра і не дружина. У довгій шовковій сукні, в береті з великим пером, вона скакала поруч з капітаном, коли той відвідував наш батальйон. Нічогенька була дівка.

Якось головнокомандуючий армії переглянув офіцерське господарство і видав наказ про те, що як у таборі перебувають жінки, чиї чоловіки не служать в армії — то такі жінки мають двадцять чотири години, аби забратись звідти.

Того дня капітан навідав наш батальйон, наче мав якісь справи і зіштовхнувся зі мною.

— Знаєш, хлопче, мені здається, ти здатний на щось більше, ніж шкребти залізо і спати на голій землі.

— І жувати черствий хліб! — доповнив я.

— Я маю намір взяти тебе своїм ад'ютантом.

— А я нічого не маю проти.

— Але мені потрібна послуга.

— Я відчуваю, що можу надати будь-яку послугу.

— Займешся кухнею, будеш готувати дорогі смачні страви і запрошувати мене на обід і вечерю. Я за все платитиму.

— Не таке вже й погане заняття.

— Звичайно, для того, щоб прийняти кавалера мого рангу, необхідна присутність в будинку гідної і красивої дами.

— Але де мені таку взяти?

— Не турбуйся. Оженись на тій жінці, що мене супроводжує, і яку я давно поважаю.

Отут я замислився.

— Та чого ж ви самі з нею не одружитесь, коли так її поважаєте?

— Бовдуре! Бо я вже одружений!

Я почувався зле. Почав знизувати плечима та скреготати зубами.

— Бачите, пане капітане, гріхів у мене і без того досить: я обманював, крав, грабував, але такою жалюгідної ролі мені ще не пропонували.

— Добре обміркуй. За тобою вибір: або нічого не робити і тільки смачно їсти та пити, або сидіти в окопах, довбати каміння та давитись сухим хлібом з водою. Даю тобі півгодини на роздуми. Якщо не хочеш — знайду іншого.

Це були довгі півгодини. Я подумав — що я втрачаю? Гідність? Але де вона? Я вже давно її розгубив. Губив я її то з рушницею, то з мечем в руках. Я робив вчинки, після яких мене шукали, проклинали. А тепер я проїм свою гідність ложкою та ножем? Проп'ю її келихом? І стану тим, кого висміюватимуть і не поважатимуть?

Через півгодини я сказав капітану: «Я згоден! Потиснемо руки!»

Ми простигли один одному руки, однак зупинились на півдорозі і опустили їх. Кожен подумав, що у іншого рука брудніша.

Священик того ж дня одружив мене з донною. Без жодних докорів сумління я назвав їй одне зі своїх багатьох імен.

Правда, з тієї миті жилося мені добре, бо в шлунку совість не живе. Шлунок каже, що їсти за сто вояків — це добре. В мене з'явилось звання — ад'ютант. Всі, хто мене так називав, не забували пускати смішка. Дружину я бачив тільки за столом. Не моя провина, що вона любила вдягатись дорого. Солдатські мундири покриють витрати. Іноді капітан зі своїх роз'їздів по околицям повертався не з порожніми руками, і моя дружина отримувала нове плаття або намисто, або браслет. Кожен раз який-небудь сюрприз.

Один такий сюрприз залишив капітана без голови.

Поліз він здуру на позицію, де стріляли з гармат, і зустрілася його голова з якимось дурним ядром.

Так і привезли нещасного додому.

Це була велика біда, особливо для мене. Адже я перестав бути ад'ютантом капітана, однак залишився чоловіком ад'ютантші. Посада, треба зізнатися, нелегка, бо гроші з неба не падають, а дама звикла до розкішного життя. Золоті прикраси, подаровані капітаном, зникали одна за одною і, врешті-решт, не залишилося грошей на нормальну їжу.