Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 35

— Ну що ж, Сатире, добре ж ти себе повів! — вичитував мене лицар. — Я наказав тобі чекати біля входу у крипту, поки не прийдуть наші гості, а ти переплутав двері крипти з дверима погребу. Там ми тебе і витягли з-під бочки. Ти навіть не знав, в якому світі знаходишся.

— А моя дорогоцінна фляга, що була прив'язана до поясу?

Та не було там вже ані фляги, ані поясу, а тільки стара ряса, що дісталась мені від старого дяка.

— Ну, досить було спати, біжи до каплиці, покрути деркача-тріщалку, зараз почнеться меса.

Але ж все здавалось таким реальним!

Зайшовши до каплиці, я побачив, що все на своїх місцях.

У боковій ніші був саркофаг, оточений свічками та з фігурою Ісуса, котру минулого вечора прихильники Бафомета штрикали голками. Однак зараз вона була ціла і неушкоджена.

У церкві було багато люду. Процесія за процесією — всі зачаровані помпезністю церемонії. Потім довгою чергою з'явилися лицарі, котрі були одягнуті у сірі ряси. Вони навколішки та босоніж наближались до саркофага Спасителя і цілували мармурові сходи, котрі вели до нього.

І саме цю людину — великого магістра — я бачив минулої ночі, з короною із чотирьох бичачих рогів на голові, котрий плював на лик Христа і твердив, що той — шарлатан! А зараз він цілує його ноги. А всі інші, які вчора сперечалися, що він чи то еон, чи син Ялдаваофа, що злякався Офіоморфа, чи взагалі ніхто? Всі вони зараз йдуть до нього з опущеною головою і б'ють себе кулаком у груди, і падуть ниць, і жодного звуку не чути в переповненій натовпом церкві, коли великий магістр підіймає тіло Христа догори. Чорти так і підбурювали мене закричати: «Люди! Християни! Не ставайте на коліна! В цьому келиху лежить проскура, по якій топталися ноги Астарти!» На щастя, білий голуб прикрив мені рота своїм крилом.

Потім заграв орган і почався церковний спів, мені почулись жіночі голоси, які заспівали «Miserere» та «De profundis». Тоді я збагнув, що ті самі голоси співали вчора: «Йди до мене, квітонько, іди». Це голос Астарти. Це — Даліли. А цей — Єзавель. І саме тут вони заходили через двері крипти! А тут піднімались одна за одною по гвинтових сходах! Але де ж це було? Адже тут немає сходів. На тому місці, де я тричі піднімався, ступаючи по сходах, нема навіть дверей, а тільки мармурова гробниця великого магістра ордену — Армінія. Певне, це і справді був тільки сон.

І впав тягар з мого серця. Я мав сильно напитися, що моя фантазія так розгулялася. Зате я не знімав корони з Богородиці і не вдягав її на голову цариці Савської.

Коли меса закінчилась, я, як завжди, підійшов до статуї Богородиці, аби підлити олії в лампаду, котра стояла у підніжжі. І тут я дещо помітив.

На передній частині корони завжди красувалась перлина розміром з горіх, а на задній такого ж розміру рубін. Перлина завжди виблискувала посеред очей, але тепер спереду був рубін.

Тобто, хтось перекрутив корону!

Отже, це все-таки не був сон.

Що ж це було?

Це була Страсна п'ятниця. «Лицарі терніїв» тримали суворий піст. Тримали його так суворо, що навіть одному важкохворому послушнику не давали ліків, бо в узварі містилася манна, а в пігулках мед. І те, й інше вважалося їжею. Я також постився увесь день. І як людина з більш м'якою совістю, журився, що не приберіг з вчорашньої оргії (якщо, звичайно, мені все це не приснилося) стегенця перепела трьохтисячолітньої давності.

Але куди б я їх запхав? Вони зникли б так само, як і фляга.

Коли ввечері страсної п'ятниці я, замість дзвонів, тричі прогримів тріщалкою та увійшов до ризниці, там чекав мене мій рудобородий покровитель з ліхтарем:

— Сьогодні знову чекатимеш на гостей коло крипти, але дивись, аби не так, як вчора!

Я подумав про себе: «На цей раз я нізащо не засну!»

— Сьогодні вони прийдуть раніше.

Так і було. Ледве дзигарі пробили одинадцять, як вже почувся стукіт у двері крипти. Як тільки я їх відчинив — з'явилися мої античні красуні, яким вже не потрібно було представлятись. Ми вже були знайомі.

Сьогодні вони віддавали мені ті самі накази, аби я приніс святий посуд.

Та мене цікавило, де саме знаходиться прохід в стіні?

І коли за наказом цариці Савської я дістав з вівтаря святу святих, вона закричала:

— Не обертайся, бо дідько тебе вхопить!

Я не обертався, бо золотий кубок з блискучою та рівною поверхнею слугував мені дзеркалом. І я побачив, що Єзавель підійшла до гробниці лицаря Армінія і повернула йому голову. Після цього гробниця провалилась в землю і перевернулася догори ногами, а на її місці з'явились гвинтові сходи.

Я зробив вигляд, що нічого не бачив.

Цього разу велика зала не була облаштована, як до вчорашніх містеріумів. На столах були різні вишукані страви: печеня, паштети, східні фрукти. М'ясо в страсну п'ятницю! Коли всі віруючі, навіть кальвіністи постяться, їдять тільки пісний суп, чи взагалі нічого не їдять і не п'ють. Тільки гортають сторінки молитовника, шукаючи відради, аби відволіктись від голоду та почуття провини.

Об одинадцятій годині ночі почали бенкетувати. Але ще й як бенкетувати! Було враження, що гості та господарі не їли і не пили дві-три тисячі років. Я ледве встигав носити пійло з погреба та нарізати смажене м'ясо. Послідували ті ж самі сцени, які були вчора, але ще з більш хворою уявою.

Цариця Савська була ще більш божевільною, ніж учора. Раптом вона сказала:

— Ех, щось мені гаряче в цьому вбранні. Малкх, піди і принеси мені одежу галілеянки. В ній мені буде прохолодніше.