Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка - Страница 63

К оглавлению

63

З надією я поглянув на плече, де зазвичай сидів голуб. Але то був не білий голуб, а чорний птах: можливо ворон. І він сказав: «Саме ти її вбив!»

З тих пір, він завжди сидить у мене на плечі. Навіть зараз. Ви бачите, милостиві панове?

(— Нарешті ми отримали від тебе зізнання, не прикрашене всякими витівками та фарисейськими вивертами, — мовив солтис, опускаючи перо в чорнильницю, аби підписати протокол. — Таки знайдеться робота для нашого ката. Не обійдеться простим пострілом в голову. Uxoricidium: aequale — четвертування, з попереднім відсіченням правої руки.

— Це навряд, — сказав великий князь. — Вбивство дружини implicite констатується, що не заперечується, більш того, benevole визнається. Однак, існує один відомий указ, виданий одним святим королем: угорським королем, однак святим. Sanctus Ladislaus Rex. Його указ, священний для всього католицько-християнського світу, гласить про наступне: «Коли викриє чоловік свою дружину в невірності і вб'є її, то за це відповідатиме він тільки перед Господом.» Fiat applicatiy!

— Ех ти ж, покидьку! Навіть ти не міг сподіватись, що з зашморгу тебе врятує сам Sanctus Ladislaus Rex. Ergo «fiat piscis!» Допишемо і це до діянь святого Ласла.)

Частина одинадцята
У світі диявола

1. «Диявольські лицарі»

Тільки з настанням ночі я зрозумів, у яке прокляте місце потрапив. Це була лиховісна місцевість Кемпен: тут збирались відьми та злі духи. Коли темрява почала згущатись, на болотах затанцювали блукаючі вогники. Зі свистом почали злітатися відьми. Жахливі створіння з волоссям на підборідді та бородавками на носі. Вони з'явились, так би мовити, верхи. А конячками їм слугували білі привиди чоловіків. Кожна відьма підвішувала свого привида на гілляку, де ті так і гойдалися.

Далі в них проходила нарада: кожна розповідала, яке лиходійство зробила сьогодні.

— Я заманила закохану жінку за її очіпком на сипучі піски і втопила. Та чоловік її врятувався.

Тоді всі відьми почали шмагати її батогами за те, що дозволила чоловіку врятуватись.

— Дайте мені спокій! — верещала відьма. — Він ще своє отримає.

Нажаханий, я втиснувся глибше у мох.

Далі вони стали радитись, що б їм такого вчинити завтра. Вони прийняли рішення нацькувати «диявольських лицарів» на караван, що йде з Герцогенбуша до Антверпена.

Мені часто доводилося чути про цих таємничих і нещадних лиходіїв, нерозлучних друзів диявола, які вважалися страшнішими за гайдамак. Правда, нічого певного про них не знали, бо після нападів «диявольських лицарів» навіть немовлят у живих не залишалося, а банда зникала невідомо куди. А в краях, куди за ними відправляли пошукові загони, котрі так нічого і не знаходили, почали говорити, буцімто їх взагалі не існує.

Коли відьми прийняли рішення, одна з них озирнулась, втягуючи носом повітря, і мовила:

— Чую якусь невідому смердоту!

— Мій ніс відчуває людський сморід! — сказала інша.

— Ех, якби ж це був мій солоденький, що втік від мене в сипучих пісках! — сказала третя. — Я б йому показала, де раки зимують!

Я ще глибше запхався у мох та в папороть, як птах на моєму плечі почав розмахувати крилами, наче вказуючи шукачам шлях.

— Там хтось ховається! — мовило декілька з них. — Давайте залоскочемо його!

Я з жахом чув їхні кроки, що наближалися. Зібрався з залишками сил, стрепенувся і сказав:

— Коли Господь зі мною, то хто проти мене?

При цих словах чорний птах вдарив мене крилом так, що аж у вусі задзвеніло. Зате відьми миттю розлетілися, і коли я ризикнув висунути голову з заростей, то побачив, як вітер жене блукаючі вогники вперед, ніби групу солдатів з факелами.

На горизонті з'явився місяць. Отже, я вирахував, що вже десь перша година по півночі. Я підвівся, аби хоч при місячному сяйві розгледіти шлях.

Я вирішив, що зроблю сьогодні щось корисне — знайду торговий караван, котрий іде з Герцогенбуша і попереджу купців про велику небезпеку, яка на них чигає. Звісно, після всього, що сталося, нерозумно було потрапляти людям на очі, але сміливості мені додавала думка, що можу принести їм велику користь.

Але ж я неозброєний — а в Кемпені водяться вовки. У мене ж не було нічого, окрім ножа, якого я завжди носив із собою за паском. На щастя, по дорозі мені трапився тис: молоденький, стрункий і міцний, наче залізо. Якось зрізавши дерево ножем, зробив собі кийка, з яким був готовий до зустрічі з голодним звіром.

Однак понад ранок я і сам перетворився на голодного звіра. Діставшись дороги, довелось шукати шинок. Увійшов до хатини, з димаря якої йшов дим. То був шинок. У кишені в мене були якісь гроші, тож мені вдалося купити собі хліба та сиру. Хазяїн тушкував м'ясо з капустою у величезному казані, якого я теж хотів скуштувати. Однак господар відмовив мені, що це для каравана, який іде з Герцогенбуша до Антверпена.

Тож почуте в торф'янику від відьом було реальністю, а не сном!

Довго чекати не довелось: на дорозі почулось наближення каравану з нав'юченими мулами. Різні купці, торговці мереживом, килимами, ткачі, ювеліри — всі поспішали на ярмарок до Антверпена. Караван супроводжували солдати в жовтих і червоних доломанах, з мушкетами та алебардами, кілька драгунів у кірасах з буйволячої шкури. Та і самі купці завбачливо запаслися пістолетами і карабінами.

Вони були в доброму гуморі, коли увійшли до шинку. Ватажок каравану, торговець прядивом, звелів господареві тягти на стіл все їстівне; сам приніс з собою мішок з окістом. Він усім щедро пропонував пригоститися, проте майже все м'ясо з'їв сам. Випадково я опинився в його полі зору і він великодушно простягнув мені кістку.

63